Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

Таким чином, враховуючи нестабільність у визначенні строків амортизації, не можна брати строки за основу для визначення виду договорів фінансового чи оперативного лізингу. Тому пропонується обрати більш стабільну та економічно обгрунтовану ознаку і виходити з того, яка сторона договору несе ризики втрати об′єкта лізингу протягом дії договору. Така практика поширена в розвинутих країнах і визначається Конвенцією про міжнародний фінансовий лізинг. Також необхідно надати лізингоотримувачу право вирішувати, чи бажає він придбати об′єкт фінансового лізингу по залишковій вартості після закінчення дії угоди. Така пропозиція базується на тому, що в момент закінчення строку ринкова ціна об′єкту лізингу може змінитися настільки, що ′′залишкова вартість′′ буде більшою ніж ринкова нового подібного майна.

Отже, краще не вимагати від лізингоодержувача обов′язкового викупу об′єкту, а залишити за ним право на відмовлення.

Також необхідні доповнення до закону ′′Про лізинг′′. Так, згідно з ста-тєю №3, тільки суб′єкти підприємницької діяльності можуть укладати

угоди фінансового та оперативого лізингу. Незрозуміло, чому такі види юридичних осіб, як органи законодавчої та виконавчої влади і бюджетні установи, що не є суб′єктами підприємницької діяльності, не можуть укладати договори лізингу з метою придбання високовартічних основних фондів (легкових, вантажних автомобілів, устаткування для лікарнь, меблів та обладнання для навчальних закладів) з поступовою виплатою вартості такого майна. Тобто потребується розширення кола суб′єктів лізингу, дозволивши його необмежене використання фізичними та зареєстрованими юридчними особами. Таке розширення надасть рівних прав щодо використання можливостей та переваг фінансового й оперативного лізингу підприємствами різних видів та різних форм власності.

Інша проблема, яка не дає підняти економіку, так це, дуже низька роль банків у сфері лізингового бізнесу.

Процес становлення лізингового бізнесу в Україні можна умовно поділити на два періоди. Перший припадає на 1989-1995 рр., коли такі операції здійснювали лише комерційні банки. У другому – з 1995 року й по сьогодні – у цій сфері працюють також спеціалізовані лізингові компанії створеніяк за участі банківського капіталу так і без нього.

Переломним етапом становлення та розвитку лізингових відносин стало друге піврічча 1997 року та січень 1998 року, коли було прийнято основні законодавчі акти, що регулюють цей вид діяльності.

Розвиток лізингу в Україні стримується через багато причин загального характеру.

Насамперед даються взнаки відсутність державної програми розвитку лізингу, низька кваліфікація спеціалістів, які обслуговують ринок цих послуг. Лізингові компанії фінансово слабкі,оскільки цілковито залежать від засновників, їм нерідко бракує коштів для придбання саме того обладнення, яке зацікавить виробників як потенційних лізингоотримувачей. Так, засоби транспорту десятки тисяч доларів США за одиницю, обладнання для харчової промисловості (наприклад, млин) – 200-700 тисяч доларів,лінія для виробництва скляної тари – 8 млн. дол. і т.д.

Для більшості вітчизняних бізнесменів, які працюють у даній галузі, це астрономічні ціни.

Механізм реєстрації та вилучення обєктів лізингу недосконалий, встановлено надто низькі норми амортизації майна, не сформовано вторинний ринок обладнання (а це гальмує розвиток оперативного лізингу), не налагоджено облік статистичних форм лізингових операцій. До цього слід додати, що не спрямовані на підтримку цієї справи податкове, митне та валютне законодавство.Так, Закон Про податок на додану вартість містить очевидні суперечності. У статті 1 зазначено, що лізинг – це продаж послуг, отже є обєктом обкладання податком на додану вартість; а згідно з статтею 3 передача майна у користування та виплата лізингового платежу не входять до переліку операцій, які обкладаються ПДВ. Така невизначенність обходиться недешево. Зважаючи на те, що обєктами міжнародного лізингу є виробниче обладнання, автотранспорт, тощо, доводиться сплачувати значні суми. Відтак міжнародний лізинг на території України не скоро набуде бажаного розвитку.

Лізинг розвивається в Україні якось однобоко. Так, договори оперативного лізингу майже не укладаються, оскільки партнерські стосунки субєктів лізингової діяльності в Україні не назвеш міцними, до того ж цей вид лізингу приносить низькі прибутки. Потребує вирішення проблемна ситуація, за якої субєктом лізингової угоди в Україні не може бути фізична особа. У країнах Європи та в США такі договори, укладені компаніями з фізичними особами, особливо поширені на ринках нерухомості та легкових автомобілів.