ЯК ЛЮДИНА ПІЗНАЄ ВСЕСВІТ
Якби процес пізнання завершувався на стадії спо¬стережень, то в людини могли б складатися неправиль¬ні, хибні уявлення про довколишній світ. Проте, як ми бачили, спостереження — лише перший ступінь пізнан¬ня. Дані, здобуті шляхом спостережень, узагальнюються й переробляються в результаті дії мислення, що витлу¬мачує, інтерпретує ці дані й створює для їх пояснення різні ідеї, гіпотези і теорії.
Таким чином, процес розвитку науки — це рух люд¬ського пізнання до абсолютної істини через нескінчен¬ний ряд розширюваних і поглиблюваних відносних істин.
Щоб переконатися в тому, що змінюваність наукових уявлень не є свідченням немічності науки, її недостовірності, її нездатності проникнути в глибинну сутність явищ, як це твердять сучасні захисники релігії, спробує¬мо з'ясувати, чому і як відбуваються найістотніші, кар¬динальні зміни наукових уявлень, що спричинюють докорінну зміну бачення світу — наукові революції.
Розвиток науки, наших знань про світ — це діалек¬тичний процес, це нескінченний ланцюг послідовних наближень, кожне з яких виправляв й доповнює попередні уявлення.
Не тільки матеріальний світ, а й будь-який реальний об'єкт, чи то зірка чи галактика, електрон чи атом, не¬вичерпні.
Тому наукове пізнання не може охопити одразу об'єкт, що нас цікавить, у всій безлічі його зв'язків і від¬ношень. Єдиний реальний шлях вивчення навколишнього світу — це метод послідовних наближень, неухильне й наполегливе розширення і поглиблення наших знань. Перефразовуючи ленінські слова, можна визначити наукове пізнання як рух до абсолютної істини через ряд істин відносних.
«Кожний ступінь у розвитку науки,— писав Кант,— додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим зростан¬ням знання».
І в іншому місці:
«...Ми будемо наближатися до об'єктивної істини все більше й більше (ніколи не вичерпуючи її)...».
При цьому Кант особливо підкреслював, що «межі наближення наших знань до об'єктивної, абсолют¬ної істини історично умовні, але безумовне існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємось до неї».
Аналіз і осмислення фактів приводять до побудови гіпотез — теоретичних конструкцій, покликаних зв'язати всі відомі факти в єдину систему, пояснити їх з єдиної точки зору.
Але гіпотеза — це тільки перше наближення до дійс¬ності, оскільки вона звичайно будується на обмеженій
кількості фактів. Гіпотеза — це швидше робочий інстру¬мент, що дає змогу впорядкувати вивчення проблеми, організувати дальший науковий пошук, зокрема визна¬чити шляхи виявлення нових додаткових фактів, здатних поглибити наше знання в даній галузі.У результаті подальших досліджень, а інколи прогре¬су в суміжних областях природознавства відкриваються нові, невідомі раніше факти. Якась їх частина може добре вкладатися в існуючу гіпотезу, сприяючи її уточ¬ненню й поглибленню. Але деяким фактам дати задо¬вільне пояснення в межах діючої гіпотези не вдається. Можуть бути також виявлені факти, що вступають з нею у пряму суперечність.
Це приводить до перегляду існуючої гіпотези, її видозмінення і узагальнення для того, щоб вона охопила всі відомі факти — і старі, і нові. В якихось випадках від первинної гіпотези доводиться навіть повністю від¬мовлятися.
Відзначаючи роль гіпотез у розвитку природознав¬ства, Ф. Енгельс писав: «Формою розвитку природознав¬ства, оскільки воно мислить, е гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможли¬вим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляще дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону».