Вплив монголо-татарського ярма на суспільно-економічний розвиток Північно-Східної Русі ХІІІ-ХV ст. в історіографії

Розділ 1. Джерела

В ранній руській історії, письмові джерела містять надто мало свідчень, які б дозволили зробити який-небудь висновок про реальні збитки, політичні, економічні чи культурні, нанесені монголо-татарами. Нема ніяких вказівок на чисельність втрат серед дружинників чи громадського населення, ми не знаємо, скільки було захоплено в полон. Літописці, мандрівники і історики того часу вперто відмовляються навести хоча б перебільшені цифри: вони або зберігають мовчання, як у випадку з Києвом, або лякають своїх читачів безпомічними гіперболами.Мандрівники біль пізнього часу, посол папи Іоан де Плано Карпіні і францисканський монах Вільгельм Рубрук, правда, говорять про полонених, яких повели у кочування чи в рабство, а східні історики (Рашид-ад-Дін, Ібн-ал-Асир), як і Іоан де Плано Карпіні, повідомляють про те, що татари систематично уганяли професійних ремісників і майстрів із завойованих міст. Археологічні дані про фізичне знищення чи економічні утиски надто малі, щоб подати скільки-небудь реальну картину становища руських міст і сільської місцевості після нашестя. Радянський історик Б.А.Рибаков в своїй фундаментальній праці "Ремесло Давньої Русі" пише, що руські землі "були в значній мірі обезкровлені...з цілого ряду виробництв ми можемо прослідкувати падіння чи навіть повний занепад складної техніки, огрубіння і спрощення ремісничого виробництва в другій половині XIII століття". Його висновки базуються, в основному, на відсутності в захороненнях XIII і XIV віків таких предметів, як прикраси пряслиці, буси, амулети і браслети, зникнення глиняного посуду, кераміки і емалевих виробів, характерних для археологічного прошарку XII і початку XIII ст. [30, с.525-538].

Звичайно, зведення про татаро-монгольське ярмо могли потрапити в ці акти лише в рідких випадках через сугубо ділове призначення цих документів, що фіксують, так сказати, повсякденні, насамперед — поземельні, відносини в країні. І дійсно, кількість таких актів (у статті розглядаються лише акти Північно-Східної Русі), у яких маються які-небудь зведення про татаро-монгольське ярмо, порівняно невелико (їхній нараховується кілька десятків). Однак саме в силу самої «щоденності» цих грамот нечисленні і лаконічні звістки про ярмо, що зустрічаються в них, набувають особливого сенсу. Перед нами відображення «звичайних» проявів іноземного гніта, переломлення окремих подій і явищ, зв'язаних з існуванням ярма, у свідомості різних шарів населення тодішньої Русі.

У цікавлячій нас групі джерел насамперед одержала відображення експлуатація Ордою населення Русі. Так, у давно і добре відомій науці жалуваній грамоті московського великого князя Дмитра Івановича новоторжцю Микулі з дітьми (1363 – 1389 р.) у числі повинностей, від яких звільняються Микула, його діти і його селяни («сироти»), згадане «ординське срібло». Для позначення платежів в Орду тут ужитий термін, що не зустрічається в інших джерелах. Цікавий у грамоті і факт звільнення великим князем від цих платежів світського феодала (у Микули є «його сироти» і «городищани його»). З погляду більш загальних проблем це свідчення грамоти підтверджує право московського великого князя в другій половині XIV в. за своїм розсудом розкладати ординський «вихід» [26, с.121]. З грамоти також видно, що обличчям, відповідальним за збір «ординського срібла» із селян, був їхній феодальний пан (у даному випадку Микула), що передавав зібрану їм зі своїх селян данина «нагору» — питомому (чи великому, у залежності від того, чиїм безпосередньо васалом був даний феодал) князю.

Ця відповідальність вотчинників за збір ординської данини знайшла відображення й в інших актах. У жалуваній грамоті (близько 1450 р.) тверского великого князя Бориса Олександровича Кашинському Сретенському жіночому монастирю (тобто вже не світському, а духовному феодалу) на монастирських «сиріт», що проживають на землях монастиря й у його слободі в м. Кашину, говориться: «А прийде моя данина, великого князя, неминуча, і ігуменя збере сама данина з тих людей, так надішле до моєї скарбниці»[10, с.49]. Аналогічне свідчення мається в міновій грамоті, датованої часом біля 1440-х — 1470-х років, князя Ф.Д.Пожарського на промінявши їм села Іванівської М.І. Голибесовському за його село Троицке: «А ми та ординські і вихід мені, князь Федорові, знімати»[9, с.56]. З цих слів з очевидністю випливає, що князь Пожарський, як обличчя відповідальне за збір платежів в Орду із села Іванівської, зобов'язується при обміні розрахуватися по них. Терміни, застосовувані в меновній для позначення цих платежів — «мита ординські» і «вихід», добре відомі, наприклад, по духовних і договірних грамотах великих і відомих князів XIV—XV ст..

Про «данину» і «виході» на користь Орди говориться й у так називаній «статутній» грамоті Василя І і митрополита Кіпріана (1392 чи 1404 р.): «А коли данину дати в Татари, тогди й оброк дати церковним людей; а коли данину не дати в Татари, тогди й оброк не дати церковним людей»; «А имати мені, князю великому, данини з Луху (в іншому випадку «с Сенгу».— А. Г) у вихід по своїй грамоті по оброчній; а лише того оброку не взимати»[26, с.104]. Ця грамота й у цілому за своїм характером, і по даному пункті близька до князівських докончаніїв[41].

Серапіон відрізняє представників влади і її апарат, тобто тих, хто задумав похід і хто використовував у своїх інтересах перемогу, від тієї маси кочівників, що вони систематично розбещували вигодами грабіжницької війни і військового видобутку.Це відношення сучасників до факту татарського завоювання, до його ініціаторів, з одного боку, і до народної татарської маси, з іншої, невидимому, позначилося і на судженнях про цей час наступних поколінь.