Роль США в НАТО

У районі Близького та Середнього Сходу у 1955 році було створено Багдадський пакт, який після виходу із нього у 1959 році Іраку був перетворений на СЕНТО - Організацію Центрального договору. До його складу увійшли Англія, Іран, Туреччина і Пакистан. Хоча США формально входили до СЕНТО в якості спостерігача, вони активно приймали участь в його діяльності, а американські представники очолювали ряд його керівних органів. Після падіння шахського режиму на початку 1979 року новий уряд Ірану заявив про вихід своєї країни із СЕНТО. Приклад Ірану наслідував Пакистан, про що було заявлено 13 березня 1979 року. Ці рішення призвели до саморозпуску цієї організації.

У 1951 році США підписали з Австралією та Новою Зеландією Тихоокеанський пакт безпеки, що призвело до створення трьохстороннєго військово-політичного блоку АНЗЮС. У 1986 році через протиріччя стосовно ядерної політики із США, Нова Зеландія вийшла із блоку.

У 1966 році США спробували звести до одного блоку всіх союзників у

східноазиатському регіоні та південній частині Тихого океану. Було створено Азіатсько-Тихоокеанський пакт (АЗПАК) у складі Японії, Південної Кореї,Тайвані, Філіппін, Таіланда, Південного В’єтнаму, Малайзії, Австралії, Нової Зеландії. Формально АЗПАК був створений з метою розвитку співробітництва країн-членів в економічній, культурній та соціальній сферах.

Фактично ж це був політичний союз, тісно пов’язаний із системою військових блоків США в Азії. Всі його члени, крім Малайзії, були пов’язані двосторонніми військовими союзницькими угодами із Сполученими Штатами. На території більшості з них були розміщені військові бази США.У 1973 році із блоку вийшла Малайзія, а у 1975 році - Південний В’єтнам. Сесії міністрів іноземних справ країн-членів АЗПАК не скликаються вже з 1973 року.

Не менш важливою ніж участь США в НАТО є участь Америки в ООН

Разом з іншими великими країнами США відіграли велику роль у створенні Організації Об’єднаних Націй, на яку покладались великі надії з точки зору перспектив розвитку післявоєнного міжнародного співробітництва в інтересах збереження миру та безпеки народів. Однак на протязі більш ніж п’ятдесяти років між лінією США та позиціями більшості членів ООН тривав конфлікт. У 1985 році Сполученні Штати однобічно скоротили свій внесок в бюджет ООН, чим викликали загострення фінансових проблем організації; того ж року США вийшли із ЮНЕСКО. На сучасному етапі США досить ефективно співпрацюють із ООН, прагнуть все більшої участі в її операціях.

Крім безпосередньої участі США в цих організаціях, Сполученні Штати не менш активно співпрацюють з рядом європейських організацій, таких як Організація по безпеці та співробітництву в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Європейський Співтовариство (ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС), Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП) та ряд інших інституцій. Як записано в Римській декларації про мир і співробітництво від 7-8 листопада 1991 року: “Одна окрема організація не в змозі сама охопити всі проблеми, що постають перед нами в новій Європі. Їх можна буде вирішити лише в рамках взаємодоповнюючих інституцій, котрі об’єднуватимуть держави Європи і Північної Америки. Ось чому ми разом працюємо над створенням нової архітектури європейської безпеки, у якій НАТО, НБСЄ, Європейське Співтовариство, ЗЄС та Рада Європи доповнюватимуть одна одну. Важливе значення матимуть також регіональні структури співробітництва. Така взаємодія відіграватиме вирішальну роль у запобіганні нестабільності й розколу, породжуваних різноманітними причинами, зокрема такими, як економічна нерівність та запеклий націоналізм”32 .

Не дивлячись на існуючу тенденцію тісної кооперації країн Західної Європи, США і Канади в рамках відповідно ЄС, ЗЄС, СБСЄ, НАТО та інших союзів, існує жорстока військово-політична, економічна, інформаційна боротьба окремих країн - США, Франції, Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Португалії і Данії. Саме Сполученим Штатам відведено роль архітектора європейської безпеки, що в змозі врегулювати всі міжнародні конфлікти.Одже, виходячи з тієї позиції, яку займають Сполученні Штати в системі міжнародних організацій, можна зробити висновок, що США не тільки мають особливе місце в Північноатлантичному Союзі, але й залишаються єдиною наддержавою, яка здатна впливати на хід світових подій.

ВИСНОВОК.

Перетворення США після закінчення другої світової війни на могутню країну світу, в його економічний центр та військово-політичного лідера, призвело до проведення глобального зовнішньополітичного курсу Вашингтону. Оптимальною з точки зору правлячих кол США формою устрою міжнародних відносин був би “світ по-американські” -“Pax Americana”. Після другої світової війни Сполученні Штати постійно почали втручатися у події на Європейському континенті. І до кінця 20-го століття таки забезпечили собі політичне лідерство в світі.