Роль США в НАТО

Весною 1983 року США проголосили програму СОІ (так звана “стратегічна оборонна ініціатива”). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягнення взаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, він ліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. В кінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення на території трьох західноєвропейських країн перших партій ракет “Першінг-2” та крилатих ракет.

У січні 1984 року відбулася конференція “Майбутнє НАТО та глобальна безпека”, на якій основним було питання про нові американські ракети.

Починаючи з 1980 і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витратив приблизно $2 трілліони.19

НАТО - є живий організм, тому процес адаптації триватиме. Припинення “холодної війни” поставило питання про необхідність реформувати НАТО. Характер завдань та загроз, з якими зіткається світ, змінився. Боротьба йде вже не за географічні сфери впливу, а за контроль над транснаціональними потоками капіталів, інформації, кваліфікаційних трудових ресурсів. “Північноатлантичний Союз повинен пристосуватись до майбутніх проблем оборони, але він також повинен враховувати нову реальність, яка полягає в тому, що економічна сила, а не військова, стане більш важливим проявом могутності,- робить висновок дослідник американського інституту Брукінгса Г.Брендон,- США і Західна Європа повинні адаптувати свою дипломатію, і фактично свої відносини до нової ситуації, яка склалася внаслідок більшої рівності щодо впливу і сили”20

Багато хто в США і Європі взяв під сумнів необхідність американських зобов’язань на європейському континенті та доцільність присутності тут військ США. Але все ж таки більшість західноєвропейських урядів висловилися за збереження американської присутності на європейському континенті, і висловилися, що участь США в НАТО важлива противага Росії, фактор запобігання надмірному впливу Німеччини. Західноєвропейські члени НАТО з самого початку і дуже послідовно добивалися присутності та збереження на континенті збройних сил США. Без цієї присутності, як в часному порядку, а іноді і публічно заявляють європейські лідери, вони не можуть бути впевненими в тому, що Сполученні Штати виконають своє зобов’язання по їх захисту на випадок війни. Державний секретар НАТО Лорд Ісмей писав: “...американців потрібно тримати в Європі, росіян - за її межами, а німців під більшим контролем. А для цього потрібна присутність американських військ”21 .На початку 1990-х років відбулося розшарування світу на три умовні політекономічні центри замість двох повоєнних таборів, що майже п’ять десятиріч поспіль існували у формі класичного протистояння СРСР-США (відповідно НАТО-Варшавський Договір у військовому відношенні). По розпаді СРСР ситуація корінним чином змінилася. У світі виникла надзвичайно сприятлива ситуація для чергового перерозподіоу сил та зон економічного впливу між державами-китами (хоч такій назві у повній мірі відповідають на данний момент лише США). Так, у економічному відношенні, зараз має протистояти одне одному вже не два геополітичних блоки, а три. Це, відповідно, найпотужніший - США і васальні держави, від них залежні, азійський центр, на чолі з економічно найбільш розвиненими Японією та Кореєю, до якого у боротьбі за світове економічне панування мають теоретично приєднатися поступово всі азійські держави (в тому числі і арабський світ). Нарешті - Об’єднана Європа, яка не бажає бути економічно залежною від США чи будь-кого іншого, утворює геополітичну альтернативу цим двом потужним центрам. Створений декілька десятиріч назад проти однієї чітко визначеної загрози, блок НАТО знаходиться тільки в самому початку шляху історичних перетворень. Принцип колективної оборони залишається основним в його концепції, але тепер до нього прибавились нові цілі та програми. Розроблені програми спільного врегулювання криз, втручання сил НАТО у дії поза межами країн-учасниць, розповсюд¬жен¬ня стабільності на Схід в рамках програми. “Партнер¬ство заради миру” та інше. Були вдосконалені структури управління; війська, які раніше постійно знаходились в Центральній Європі для відведення можли¬во¬го нападу з боку СРСР, були реорганізо¬вані у більш легкі, мобільні та бага¬то¬на¬ціо¬нальні підрозділи для реагування на завдання іншого характеру, які виникають у сучасному менш стабільному світі.

У 1990 році стратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно з Договором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні сили США у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.

7 червня 1990 року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року в Лондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалося питання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а також було прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якій приводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи, і втілення в життя договору про звичайні сили, про радикальні зміни структури і стратегії НАТО. В листопаді 1990 року було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, прийнято Спільну декларацію двадцяти двох членів Організації Варшавського Договору і Північноатлантичного Союзу, а також Парижську хартію для нової Європи. В ході зустрічі керівників 34 країн-учасниць Загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва було створено унікальну можливість формування принципово нових засад європейської безпеки . У листопаді 1991 року в Римі голови держав і урядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, що стало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу до нової ситуації у сфері безпеки. У грудні 1993 року відбулося засідання Ради НАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання про практичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системи безпеки для всієї Європи. Також було прийнято декларацію, в якій зазначалось: “Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади в забезпеченні безпеки Європи”. 10-11 січня 1994 року в Брюсселі відбулася чергова зустріч глав держав-членів НАТО. Центральне питання про ратифікацію програми “Партнерство заради миру”. На практиці “Партнерство заради миру” дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільними військовими стандартами і процедурами .З нашого погляду існують певні фундаментальні вимоги щодо членства, які відображені у Вашингтонській угоді. Нові члени мусять бути ринковими демократіями, дотримувати відповідальної політики в сфері безпеки і бути спроможними робити внески до Союзу”,- зазначав держсекретар США У.Крістофер.Програма “Партнерство заради миру” була створена спеціально для того, щоб охопи¬ти країни, що не є членами НАТО. Їм необхідно приділяти більше уваги. Всього за один рік ця нова¬тор¬ська ідея стала складовою частиною європейської сис¬те¬ми безпеки. Мова йде про сукупність окре¬мих угод між НАТО і на сьогодні 24-ма країнами - від Польщі до Вірменії, включаючи Росію і Україну. Кожна країна-партнер роз¬роб¬ляє свою власну програму, яка відповідає її потребам. Ця програма допомагає новим демократіям встановити і укріпити демократичний контроль над збройними силами та виробити нову воєнну доктрину, систему охорони навколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних бід. Програма “Партнерство заради миру” є тією основою, на якій всі держави будують своє співробіт¬ництво у врегулюванні конфліктів та миротворчій діяльності. За перший рік існування союзники та партнери провели спільні воєнні навчання в Польщі, Нідерландах та Північній Атлантиці. Крім спільних навчань основними завданнями програми є обмін військовими делегаціями та навчання офіцерів з ненатовських держав у навчальних закладах Альянсу. Ця програма дає також можливість новим демократіям краще дізнатися про існуючі в НАТО процедури та стандарти, що допоможе їм прийняти рішення про вступ в Альянс.