Державний лад Росії XVII-XVIII ст
Треба зазначити, що губні та земські органи не дублювали один одного. Вони просто знаходилися на різних щаблях – губні органи займалися значними справами, земські – більш дрібними.Але повна ліквідація інституту намісництва все таки не відбулася. В умовах зміцнення монаршої влади, цареві потрібний був пильний нагляд за органами місцевого самоврядування. Тому на додаток була заснована посада “воєводи”, які призначалися Розрядним приказом з бояр та дворян і затверджувалися царем. Підкорявся воєвода тому приказу, який прислав його в дане місто чи повіт. На відміну від “кормлєнщиків”, воєводи отримували від царя жалування (тобто зарплатню) і не могли (принаймні, відкрито) обирати місцеве населення. Основними завданнями цієї посадової особи були фінансовий контроль та слідкування за обороноздатністю регіону. Фінансовий контроль передбачував облік кількості землі й прибутковості земельних ділянок, нагляд за збором державних податків, який виконувався старостою та цілувальниками. Воєнна функція воєводи полягала у здійснюванні набору на військову службу дворян і дітей боярських, проведенні військових оглядів, перевірці боєготовності. Він також відсилав війська за вимогою Розрядного приказу, наглядав за стрільцями й гармашами, слідкував за станом фортець. При воєводі була так звана “приказна ізба”, котру очолював дяк. Вона вирішувала, фіксувала всі справи керівництва містом чи повітом. У процесі діяльності воєвод їм усе більше підкорялися земські та губні органи, особливо за воєнними та поліцейськими питаннями.
* * *
Незважаючи на всю свою незграбність та недосконалість, державний апарат Росії сімнадцятого сторіччя був здатен керувати “станово-абсолютною” державою і поступово вдосконалювався, готувався до великих змін, заподіяних Петром Першим.
XVIII ст.
Вісімнадцяте сторіччя, особливо перша його чверть пройшли в активній побудові російського абсолютизму. Державний апарат набуває чіткої пірамідальної структури, станово-представницькі органи (земські собори та ін.) знищуються, натомість зявляються державні установи, які цілком залежать від волі царя (імператора), та разом з тим мають достатню самостійність у вирішенні локальних питань. Зовнішній (а великою мірою і внутрішній) вигляд цієї системи був європейський, що наблизило її до Західної Європи, забезпечило Росії одне з перших місць у світовому (читай: європейському) співтоваристві. Принаймні, шляхом цінського Китаю вона не пішла.
Отже, перехід до абсолютизму та його розквіт означали й перебудову всього державного апарату. Більшу частину цих позитивних заходів було здійснено в першу (Петро І) та останню (Катерина ІІ) чверті сторіччя. За Петра І був створений Сенат – вищий законорадчий, адміністративний і судовий орган, який часом заміняв і особу імператора. Та поступово положення Сенату погіршується, що було повязано з прагненням царату допускати до верховного керівництва державою якомога меншу кількість осіб. Між ним та імператрицею Катериною І постала Верховна таємна рада. Трохи пізніше було юридично закріплено підлегле положення Сенату відносно Ради. Рада проіснувала недовго – вже 1730 р. Анна Іоаннівна її ліквідовує. Проте схожі дорадчі органи при царі створюються протягом усього сторіччя.
Незважаючи на постійні приниження, Сенат залишався важливою установою і проіснував дуже довго – до 1917 року.
Суттєвим змінам були піддані органи центрального управління. Місце приказів зайняла чітка система колегій. Фактично, вони стали першими органами галузевого врядування. Кожна з колегій повинна була займатися чітко визначеною галуззю управління: іноземними справами, морськими справами, державними прибутками тощо.
Зазнала трансформації і система місцевого самоврядування. Тут треба зазначити, що Петро І докорінно переробив систему адміністративно-територіального поділу країни, зміцнивши цим єдність Російської імперії (імператорський титул Сенат надав цареві 1722 р. після перемоги над Швецією). Відтепер з карти зникає барвистий конгломерат різних земель, а загарбані території інкорпоруються, уніфікуються з великоросійськими регіонами. Впроваджується адміністративний поділ за схемою: губернія – провінція – повіт. Спочатку було створено вісім величезних губерній. Їхні кордони навіть не визначались, а до губерній входили міста з прилеглими землями, що тяжіють до губернського центру, повязані з ним дорогами. Поступово кількість губерній зростала як за рахунок загарбання нових земель, так і через роздроблення занадто великих губерній. Таким чином, на момент проведення Катериною ІІ губернської реформи (1775 р.) їх кількість досягла 23, а наприкінці сторіччя налічувалось півсотні губерній. Зменшення площі губернії призводило у переважній більшості випадків до ліквідації провінцій, створювалась схема “губернія – повіт”. Катерина ІІ поклала в основу побудови адміністративно-територіальної системи кількість населення, приблизно однакової для кожної ланки (300-400 тис. душ для губернії та 10-30 тис. для повіту). Економічні звязки, а тим більше національний склад не бралися до уваги. Нова система полегшувала збір податків, фіскальний та поліцейський нагляд.Новими адміністративно-територіальними одиницями керували й нові посадові особи. На чолі губерній стояли губернатори. Вони мали досить широку владу і підкорялися безпосередньо Сенатові й колегіям. При губернаторі була ландратна колегія (дорадчий орган). В губерніях і провінціях установлювалась складна й занадто дорога система посадових осіб, що займалась окремими питаннями керівництва. Після смерті Петра І вона була знищена, а згодом Катерина ІІ провела нову реформу місцевого самоврядування. Місце ландратної колегії зайняло губернське правління. Була затверджена посада віце-губернатора, який був помічником губернатора і разом з тим очолював Казенну палату – орган місцевого фінансового врядування. Діяльність органів місцевого самоврядування потрапила під вплив дворянського самоврядування (у XVIII сторіччі російське шляхетство, тобто бояри, дворяни, діти боярські, уніфікувалося і стало називатись дворянством). Цими органами були губернські та повітові дворянські зібрання. До їх складу входили дворяни, що відповідали певному віковому та майновому цензу. Зібрання обирали “предводителів дворянства”, які користувалися величезною владою, стверджуючи диктатуру дворянства. Недарма єлизаветинсько-катерининську Росію називали “дворянською імперією”.