Михайло Горбачов
Відхід з офіційної державної політики Шеварднадзе, що очолював, здавався б, найбільш ефективний напрямок перебудови, міг означати тільки одне - найжорстокіший удар по довірі до цієї політики взагалі, якщо ця довіра ще в кого-небудь залишалося. Як і у випадку з Б.Н. Єльцин, демарш Е.А. Шеварднадзе спочатку викликав здивування, а потім серйозну тривогу: якщо корабель перебудови, яким командує М.С. Горбачов, залишає його перший помічник, виходить, бути близькому чи лиху з кораблем, чи з капітаном. А отут ще фраза: "Це мій протест проти диктатури".У виниклій ситуації в Михайла Сергійовича, з погляду об'єктивної політичної логіки, залишався єдиний шанс відвести від себе підозри і дезавуювати заяву Е.А. Шеварднадзе - будь-яким способом умовити його залишитися в рядах президентської раті. Найкраще в латах віце-президента, як начебто б і планувалося до відставки міністра закордонних справ, оказавшейся для президента, якщо вірити його словам, сюрпризом. Власне кажучи, питання про збереження Е.А. Шеварднадзе перетворився в справу політичної честі Президента СРСР. Він удержати біля себе Е.А. Шеварднадзе чи не зумів не захотів, надавши тим самим можливість дозвільним політичним розумам фантазувати на тему - чи те ще буде!
Добровільний відхід М.С. Горбачова у відставку міг би стати рятівним струсом для суспільства, змусити що закусили вудила доморослих демократів і консерваторів усвідомити гибельность конфронтації, зрозуміти нарешті, що без консолідації і цивільної згоди порятунок країни неможливо.
Але доти поки на чолі держави залишається Горбачов, ціль консолідації недосяжна. Розірвати ж зачароване коло може лише сам президент. Для цього йому знову буде потрібно виявити політична мужність у сполученні з політичною мудрістю. Чи вистачить Михайлові Сергійовичу того й іншого? Дуже хочеться, щоб вистачило. Адже вибір йому має бути робити дійсно неимоверно важкий: або жахливий кінець, або жах без кінця.
Підсумки перебудови
До кінця 1991 року ми мали гібрид бюрократичного й економічного ринку (переважав перший), мали майже закінчений (саме за рахунок принципової юридичної невизначеності у відношенні формальних прав власності) номенклатурний капіталізму. Панувала ідеальна для бюрократичного капіталізму форма - лжегосударственная форма діяльності приватного капіталу. У політичній сфері - гібрид радянської і президентської форм правління, республіка посткомуністична і преддемократическая.
Перед новою незалежною Росією стояли дуже важкі і масштабні задачі. Першочерговий і самої насущний була економічна реформа, покликана вивести країну з кризи і забезпечити росіянам гідний рівень життя. В економіці для цього бачився єдиний шлях - перехід до ринкових методів господарювання, пробудження підприємницької ініціативи приватних власників.
За роки "перебудови" було зроблено дивно мало для реального реформування господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони розширювали права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативне підприємництво, але не торкалися принципових основ командно-розподільної економіки. Параліч центральної влади і, як наслідок, ослаблення державного контролю за народним господарством, що прогресував розпад виробничих зв'язків між підприємствами різних союзних республік, що зросло самовластье директорів, недальновидна політика штучного, за рахунок додаткової грошової емісій, зростання доходів населення, як і інші популістські міри в економіці - усе це привело до наростання протягом 1990-1991 р. економічного, кризи в країні. Руйнування старої економічної системи не супроводжувалося появою на її місці нової. Цю задачу стояло вирішувати вже нової Росії.
Стояло продовжити процес формування вільного демократичного суспільства, успішно початий "перебудовою". У країні вже була реальна воля слова, що виросла з політики "гласності", складалася багатопартійна система, проводилися вибори на альтернативній (з декількох кандидатів) основі, з'явилася формально незалежна преса. Але зберігалося переважне положення однієї партії - КПРС, що фактично сросли з державним апаратом. Радянська форма організації державної влади не забезпечувала загальновизнаного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову її галузі. Було потрібно реформувати державно-політичну систему країни, що виявилося цілком під силу новому російському керівництву.
До кінця 1991 р. економіка СРСР виявилася в катастрофічному положенні. Прискорювалося падіння виробництва. Національний доход у порівнянні з 1990 р. зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, тобто перевищення державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси в країні грозило втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, що могла паралізувати всю економіку.