Німецька модель держави - корисний досвід розвитку держави для України
Привід до роздмухування такої пожежі в 1925 році дала загальнонімецька дискусія про долю володінь князівських родин, реквізованих соціал-демократами під час листопадової революції 1918 року. І от тоді Гітлер, усупереч позиції більшості націонал-соціалістів, не став на шлях “політики катастроф”. Більш того, він виступив рішучим пожежником, який не дав паліям держави, яка й без того ледве животіла, роздмухати іскри невдоволення в загальнонаціональну пожежу. Подиву гідно дізнаватися таке про особу, яка була ладна спалити світ разом з Німеччиною для здійснення своїх умоглядних побудов.
Багато хто вважав і вважає, що Гітлер при цьому намагався засвідчити перед можновладцями власну лояльність і здобути їхню прихильність. Однак навряд чи можна трактувати його рішучий виступ проти експропріації володінь князівських родин тільки як спосіб запобігти ласки сильних і заможних верств населення. Гітлер був і залишався буржуа не тільки за походженням, а й за своїм прагненням прокласти шлях до визнання себе саме буржуазним суспільством, утвердитися як його останній і єдиний рятівник, месія. Тому навряд чи годилося б дорікати йому в даному епізоді політичним розрахунком і лукавством.
Його міркування були і глибші, і більш ідеалістичні, ніж це може видатися на перший погляд. Гітлер уже на тому етапі не розглядав німецький народ крізь класове вчення. Він не визнавав поділу однієї нації на класи сам і рішуче застерігав від цього інших, викриваючи згубність такого підходу для майбутнього нації як єдиного цілісного організму. Гітлер вказував, що класове вчення покликане внести розкол у державу в інтересах міжнародного, насамперед єврейського капіталу, якому зась увійти в економічний простір національних держав в інший спосіб.
Однак масова свідомість тієї пори оперувала іншими поглядами і політичними категоріями. Священна війна бідних з багатими здавалася шляхом до відновлення порушеної справедливості, дарма що цей шлях вів зрештою до національної катастрофи та історичного небуття, що фізично відчував Гітлер сам і про що попереджав інших. Однак у тогочасній Німеччині, де позиції комуністів були надзвичайно потужними, а загальне соціальне становище нестерпним, закликати народ до класового замирення було все одно, що проповідувати в пустелі або перед глухими. Неоформлений у цілісний світогляд, націоналізм “фелькіше” програвав науково розробленому класовому вченню, яке конкретно вказувало на ворога і вчило, як і що проти нього робити.Всенародний референдум про долю володінь князівських родин і гостра партійна дискусія з цього питання давала змогу позбутися в лавах націонал-соціалізму тих, у кого націоналізму було менше, ніж соціалізму. Відзначаючись на всіх етапах свої політичної кар'єри виключним радикалізмом, Гітлер не вдавався до тактичних маневрів, спрямованих на збереження масовості своєї партії. Він вирішив піти не тільки проти більшості німців з їхньою ворожістю до багатіїв, а й проти більшості своїх товаришів по партії, які щиро й гаряче, подібно до братів Штрассерів та Геббельса, поділяли класову ненависть доби. Навряд чи коректно пояснювати поведінку Гітлера в цьому питанні обережністю нещодавно побитого собаки (він-бо, нагадаємо, незадовго перед цим побував у в'язниці), оскільки він завжди посідав якнайекстремальніші позиції і вважав, що екстремальність дає змогу партії позбуватися тих поміркованих прихильників, які тільки обтяжують її і топлять усе у вічних дебатах, коли час діяти.
Ризик у цьому чаївся неабиякий, насамперед з огляду на якісний склад лав націонал-соціалістів. З одного боку, ті, хто прийшов до націонал-соціалізму, не приймали марксизму через його інтернаціоналізм, а з іншого, ці люди у війні й революції втратили все, що мали, отож і опиралися тому, щоб повертати соціальним паразитам те, що у них нещодавно відібрали. І втрачати, і набувати має увесь народ разом, а не окремі його верстви, - такою була думка більшості німців. Їм здавалося, що все пішло навспак і старі соціальні кривди, які роз'їдали націю століттями, повертаються назад. Та й принцип схиляння перед авторитетом влади, нехай і вчорашньої, вже був ґрунтовно підірваний у масах, а надто в очах пролетарів і “наці”, котрі багато в чому дзеркально повторювали одне одного за всієї їхньої взаємної ненависті.
В такій ситуації “наці” могли підтримати повернення володінь князівським родинам виключно задля того, щоб зіпсувати настрій марксистам. Водночас це були доволі рішуче налаштовані люди, готові до щоденних вуличних боїв з послідовниками Е.Тельмана, до справжніх хуліганських, ба навіть бандитських дій проти червоних маніфестантів із застосуванням обрізків залізних труб, ножів, каміння, палиць, а пізніше, коли комуністи стали давати адекватну відсіч, то й зброї, з якої стріляли у демонстрантів і страйкарів з дахів будинків. Це були люди, ладні на все, люди, які скуштували крові не тільки на війні, а й у вуличних боях (котрі стали невід'ємною частиною щоденного життя Німеччини), у перестрілках на дахах, куди комуністи виряджали загони для прикриття своїх вуличних виступів. Люди, які вже вважали за ніщо і власне, і чуже життя, оскільки в тогочасних умовах воно перетворилося на постійну муку і втратило остаточно всяку цінність.
Як бачимо, це були відчайдушні люди. Ідеолог світового комуністичного руху Клара Цеткін виділяла серед фашистів насамперед розчарованих представників різних класів і верств населення та вважала їх “найбільш наполегливими, сильними, рішучими елементами усіх класів”. Отож не догодити їм було б дуже небезпечно для партійного фюрера, який претендував на роль виразника їхніх поглядів. Кількісно серед послідовників націонал-соціалізму переважали на той час ті, хто найбільше потерпів від перемін, слідом за якими прийшли важкі часи кризи, - серед них були і робітники, і представники середнього класу, і дрібні рантьє, і дрібні власники, і ті, хто позбувся в часи інфляції своїх накопичень в ощадних касах. Їхнє обурення не знало меж від почуття несправедливості того, що їх позбавили всього і назавжди, а великим феодалам повертають власність.