США у післявоєнний період
До кінця 50-х років цивільні службовці, зайняті в міністерстві оборони, складали більше половини всіх державних федеральних службовців США. Власність цього міністерства оцінювалася більш ніж у 150 млрд. дол. у 1959 р. і 210 млрд. дол. - 1960 р. Його активи перевищували більш ніж у 3 рази загальні активи п'яти найбільших корпорацій того часу.
До середини 60-х років близько 25 тис. приватних промислових підприємств, розкиданих по всій країні, працювали на Пентагон, знаходячись під його контролем і дотримуючи встановлені їм правила.
Пентагону належало 32 млн. акрів землі в США і 2,6 млн. акрів за кордоном.
Верховне командування армії, флоту й авіації підкорило собі найважливіші ключові галузі науки.
Мілітаризація науки прийняла такі розміри, що ряд університетів і наукових інститутів виявилися в матеріальному відношенні цілком залежних від штабів збройних сил.
Створена після другої світової війни нова військова каста США - пентагон не тільки офіційно втручається, але і фактично превалює у вирішальних питаннях політичного життя держави.
Пентагон відіграє велику роль не тільки в політику, але й в економіці. Левину частку колосальних військових витрат поглинають військові замовлення промисловості. Ці замовлення переважно розподілялися, як правило, без торгів, переважно між великими корпораціями, між монополістичними компаніями, що в остаточному підсумку визначають поводження Пентагона, і Білого дому, і Капитолия.
В післявоєнні роки в конгресі США й у печатці багато говорилося про закордонні бази, про їхню ефективність, про витрати на їхній зміст, про їхнє значення як знаряддя втручання в політичне й економічне життя інших держав, як джерела посилення міжнародної напруженості і т.д.Багато хто в США визнають наступальний, агресивний характер військових баз США, розташованих удалині від Американського континенту, на території й у границь інших країн. Але разом з тим в офіційних колах Вашингтона й у печатці США, де всіляко намагаються довести необхідність збереження, розширення і зміцнення закордонних баз, затверджують, що ці бази мають велике значення для оборони США.
Створення і розвиток всесвітньої системи військових баз США спростовує теорію про оборонне призначення цієї системи. Не говорячи вже про те, що ні у Вашингтоні, ні в столицях інших країн ніхто не вважає серйозним розмови про раптовий напад, що готується, на Америку, варто мати через, що всесвітня система військових баз був задуманий і будувалася в той період, коли США мали абсолютну монополію на атомну зброю і коли вони були упевнені, що ця монополія збережеться в них надовго.
Як би те ні було, після другої світової війни під прикриттям нібито нестатків оборони США усупереч віковій традиції перетворилися в найбільшу мілітаристичну державу з впливовою військовою кастою, що проникає в усі області економічного, політичного, суспільного і наукового життя країни, з військовими пактами, з численними військовими союзниками й іноземними базами, призначеними для наступальних операцій, для агресивних воєнних дій.
3. Реакція у внутрішній політиці
У підсумку другої світової війни монополістичний капітал, що нажився на військових постачаннях і збільшило свою питому вагу в економіці США, ще більше підсилив свій вплив на політичне життя в країні. Особиста участь керівників монополій у керуванні державою прийняло небувалі раніше розміри.
Монополії взагалі служать рушійною силою реакції. Їхнє збагачення і посилення активізували реакцію в США.
У виборній кампанії 1944 р. уряд США, що очолювався Рузвельтом, обіцяло трудящим Америки “економічний білль прав”, не тільки зберегти, але і розширити демократичні волі. Менш чим за місяць до закінчення війни в Європі, 12 квітня 1945 р. Франклін Рузвельт раптово вмер. Віце-президент Гарри Трумен зайняв посаду президента США. Ця подія полегшила задачі реакції. Великий монополістичний капітал, вимагаючи реставрації “добрих” старих дорузвельтовских часів, став за допомогою Трумена повертати державний корабель США вправо. Через два дні після смерті Рузвельта реакційна нью-йоркська печатка, радіючи, затверджувала, що ”уряд Трумена буде поступово, але неухильно змінювати внутрішню політику для того, щоб покінчити з радикальними принципами “ нового курсу”.1