Рим та Карфаген

Проте, вичікувальна стратегія Фабія, прозваного Кунктатором (той, що не спішиться), не знаходила співчуття в більшості учасників коміцій – римських громадян, що терпіли від війни і воєнних поборів (Сергєєв,83).

Тому диктаторські повноваження Фабія Максима не були продовжені. На 216 р. до н.е. консулами були вибрані Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон. Варрон був прихильником рішучого ведення війни і обіцяв покласти їй край того ж дня, як побачить ворога. Він представляв інтереси більшості народу. Римську ж знать, яка не сильно страждала від війни, представляв Луцій Емілій Павел. Він вважав, що у війні потрібно дотримуватися обережності (Бадак,64).

Таким чином, консулами на 216 р. до н.е. були вибрано двох людей, що дотримувалися абсолютно різних поглядів на подальше ведення війни. Обом їм було доручено командувати знов набраним військом, небаченим (за тих часів) за чисельністю: 80 тисяч піхотинців і 6 тисяч вершників. Очоливши армію, вони поділили командування по днях, тобто один день головне командування належало Теренцію Варрону, інший день – Емілію Павлу. Під командою обох консулів римське військо рушило назустріч ворогу (Утченко,84).

Влітку 216 р. до н.е. на р. Ауфіді, біля Канн, римські війська зустрілися з карфагенськими. Чисельно римські війська переважали карфагенську армію, але у Ганнібала була сильна кіннота. На чолі римської армії стояли два командири – суперники, яким доводилось битись з геніальними карфагенським стратегом. Ганнібал розташував свої війська півмісяцем. У центрі були кельти (галли та ібери), а на флангах – добірні загони карфагенської піхоти і кінноти (Машкін,170).Як і припускав Ганнібал, римляни атакували центр його війська. Під тиском переважаючих сил супротивника загін галлів і іберів почав відходити. Продовжуючи тіснити супротивника, римська піхота втягувалася в глибину розташування його військ. В цей час карфагенська кіннота, яка легко здолала римську, почала атакувати тил наступаючої римської піхоти. Римляни припинили наступ. Задні шеренги були вимушені обернутися, щоб захищати себе від раптового нападу. Справа і зліва в атаку на римлян кинулися добірні частини лівійської піхоти (Бадак,65).

Велике римське військо виявилося оточеним з усіх боків військом меншої численності. Ряди римлян змішалися. Почалася паніка. Під градом ударів, що сипалися на них з усіх боків, римляни майже не могли чинити опору. Почалося жорстоке побиття. До кінця битви з 80-тисячної римської армії на полі битви залишилося убитих 54 тисячі, а 18 тисяч римлян було узято в полон. Серед убитих було багато знатних римлян. Загинув в цій битві і консул Емілій Павел, той, що почав цю битву, Теренцій Варрон, залишився в живих. Ганнібал втратив під Каннами всього 6 тисяч убитими (Утчен,85-86).

Перемога Ганнібала під Каннами мала широкий резонанс. На сторону Ганнібала почали переходити одна за одною общини Південної Італії. Від римлян відпала велика частина Самнія, Бруттія, значна частина Луканії. В Кампанії, куди Ганнібал попрямував після битви при Каннах, на його сторону перейшло багате місто Капуя (Бадак,65-66).

Римляни готувались до того, що Ганнібал піде на Рим, і було зроблено все, щоб створити боєздатні загони. До військової служби призвали всіх громадян, які залишалися в Римі, починаючи з сімнадцяти років. Сенат зважився на крайній захід: два легіони було складено з рабів, куплених державою. Але Ганнібал, розуміючи ситуацію, відмовився від походу на Рим (Машкін,171).

Ганнібал, використовуючи перемогу, спробував створити антиримську коаліцію. В 215 р. до н.е. він уклав договір з македонським царем Філіппом V, який зобов'язався вторгнутися до Італії. Ганнібал привернув на свій бік Сіракузьку державу і деякі грецькі міста в Сицилії. Рим опинився оточеним ворогами (Кузя,82).

Битва при Каннах була кульмінаційним пунктом успіхів Ганнібала. Проте це була остання його велика перемога. Після неї почався перелом в ході війни на користь римлян. Це пояснювалося тим, що військові дії затягнулися і всі успіхи Ганнібала не могли вирішити результат війни в цілому. Стратегічна обстановка склалася зовсім не на його користь. Вирішальне значення для Рима мала вірність Центральної Італії, звідки римляни черпали свої основні резерви (Бадак,66).

План Ганнібала розбивало непримиренне суперництво міст Неаполя, Ноли та інших міст, які ворогували з Капуєю і у вирішальний момент з’єдналися з Римом. Спираючись на підтримку цих міст, римляни здобули кілька перемог над карфагенянами і захитали віру в непереможність пунічного вождя (Сергієв,85).

В той же час вторгнення македонського царя вдалося запобігти дипломатичним шляхом. Римляни підтримали виступ Етолійського союзу проти Македонії і змусили Філіппа V воювати в Греції, унеможлививши об’єднання карфагенських і македонських військ(Кузя,82).