СПРОБА ЛАТИНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМА

а) автор проекту реформи сприймав галицько-українську літературно-писемну мову (язичіє) як цілісну систему;

б) пропоноване переведення української писемності на латинську ґрафіку базувалося на принципі, згідно з яким кожному окремому звуку повинна відповідати одна буква (і тільки у крайніх випадках – диґраф);

в) проект головно враховував стан ненормованої реґіонально-писемної мови, але практично не брав до уваги реальну мовну ситуацію на західно-українських землях;

г) пропонована Їречеком система правопису є компромісним варіантом між фонетичним та етимологічним принципами, що прийняті різними слов’янськими мовами;

д) нова система ґрафіки – це комбінація кількох слов’янських латинських абеток, за явної домінації чеських елементів;

е) в принципі проект Й.Їречека можна практично реалізувати, на відміну від деяких інших проектів реформування слов’янських мов, що мали місце в ту саму історичну епоху .

Заохочувана офіційними колами спроба втілити латинську абетку в галицько-українське мовне середовище залишилась незреалізованою. Сліди цієї спроби збереглись тільки в кількох "пробних“ брошурках, які стали тепер бібліографічною рідкістю, та ще у книзі-звіті самого автора проекту. Навіть впливові в етнічному українському середовищі люди, які підтримували теоретичну концепції латинки Й. Їречека (єпископ С.Литвинович, відомий граматист Й.Лозинський, що обгрунтував своє ставлення до неї в брошурі “Die ruthenische Sprach- und Sriftfrage in Galizien“, Lemberg, 1860. S.XX-LV) з принципових мотивів голосували проти введення латинки. Серед галицької інтеліґенції переважала думка, що такий захід є чисто політичним актом, який не має нічого спільного з питаннями мови та культури. Він сприймався як "згубний для народности руської, бо з латиницею пропаде і дух українського народу і віра“.

Проти реформи Й.Їречека висловлювались такі авторитетні науковці-славісти, як П.Шафарик та Ф.Міклошич – який колись був ідейним натхненником переведення галицько-українського правопису на латинську графіку. Своє негативне ставлення до цієї реформи він висловив згодом, багато років по тому, у другому виданні своєї "Порівняльної граматики слов’янських мов“ (Відень, 1874), схиляючись вже до варіанту галицько-українського правопису на основі кирилиці "в дусі Вука Караджича“. Про це пише І.Головацький братові Якову у листі від 28.VII. 1859 року:Миклошичъ говорилъ ...добро говорилъ было бы, если бы Русины оставили свою дотеперешнюю орфографию, а приняли бы чтото вродe Вука Караджичевой (Укр.-русь. Архів.VIII. 407). Думки Міклошича проти латиниці для галицьких українців в перекладі українською мовою передає також Б.Дідицький у своїй листівці 1859 року "Осведченіе руской азбуки дотычающое“Впроваджуючи офіційну політику віденського уряду в мовно-культурній сфері серед австрійських слов’ян Й.Їречек переслідував також і політичну мету. Він був активним і впливовим членом партії чеських консерваторів і був прихильником австрославізму – нової політичної доктрини, висунутої у 1846 році К.Гавлічком-Боровським. Програма австрославізму значною мірою відповідала інтересам новонароджуваної австрослов’янської буржуазії, насамперед чеської – найрозвиненішої у фінансовому та економічному плані – багатої та привілейованої. Пропагуючи австрославізм, представники чеського інтелектуального середовища, у тому числі і відомі чеські науковці, свідомо чи несвідомо також брали участь у втягненні інших слов’янських народів багатонаціональної Габсбурзької монархії у сферу чеських інтересів та чеського мовно-культурного впливу. Маючи значний науковий та суспільний авторитет, багато представників чеської (і словацької) інтелектуальної еліти займали високі посади (яко державні арбітри, цензори, голови термінологічних комісій тощо) в австрійських державних структурах, що відали просвітою, наукою та культурою. Як відомо, такі чеські славісти, як Ф.Палацький, Я.Коллар, К.Я.Ербен, Гавлічек-Боровський, П.Й.Шафарик, К.Зап та інші не рідко безапеляційно, а не раз і доволі різко висловлювались стосовно певних питань формування слов’янських мов та літератур, питань етноґрафії та історії слов’ян у складі Австрійської імперії. Як зазначає Д.Брозович, не завжди справедливі звинувачення на адресу окремих слов’янських національних діячів "у підриванні загальнослов’янських (в межах Габсбурзької імперії – В.М.) ідеалів та цінностей“ часто ставали основною причиною наступного некритичного сприйняття ними помилкових чи чужих мовно-національному процесові положень, які мали відтак негативні для нього наслідки.

Зокрема Й.Їречек, з одного боку, офіційно висловлювався за те, щоб "нова графіка якомога краще і точніше передавала своєрідність української... вона мала бути оригінальною, базуватись тільки на корінних фонетичних та морфологічних особливостях цієї мови“ [Vorschlag:17]. З іншого боку, він прагне увести в живий організм української мови генетично чужі для нього елементи, не апробовані попередньою мовною практикою. Основним, проте, негативним моментом задуманої реформи було прагнення її автора змінити історичні основи мовно-культурної традиції українського народу, неперервні з часів Кирила і Методія.