СПРОБА ЛАТИНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМА
Достатньо ясно Й.Їречек висловився з приводу пріоритетів при виборі фонетичного чи етимологічного правопису – проблеми вельми актуальної особливо на початковій стадії становлення будь-якої слов’янської літературно-писемної мови. Він вважав, що фонетичний правопис “використовується тільки в наукових дослідженнях та діалектології (?!–В.М.), писемній же мові, яка дотримується загальноприйнятних норм (?!–В.М.), воно користі не принесе” [Там само. 23]. В той самий час потенційний реформатор констатує у своєму проекті, що етимологічний правопис здатний внести ще більшу плутанину, тому що нерідко відновлюючи праслов’янський стан окремих форм, він може створювати ситуацію, при якій не маючи спеціальної філологічної освіти тяжко буде сприймати написане рідною мовою. Узагальнюючи, він радить “залучати вибірково ті чи інші елементи фонетичного етимологічного правопису, трактуючи їх у відповідності до потреб тієї мови, якій вони служитимуть [Там само].
На ці та деякі інші пункти проекту Й.Їречека одразу ж гостро критично відреагував русофіл Б.Дідицький у своїй брошурі “О неудобности латинской азбуки въ писменности руской, розсужденіе Богдана А.Д., Віденъ,1859”.
Власне графічна сторона проекту галицько-української латиниці була представлена Й.Їречеком у вигляді комбінації різних слов’янських графічних систем на базі латиниці з переважанням елементів чеського діакритичного правопису. Безпосередньо з рідної для Й.Їречека чеської мови запозичені графеми c,s,z,e,v,j. З хорватсько-словенського правопису(“гаїці”), який у своїй основі опирався на чеський зразок, передбачалося залучити графему c. На думку автора проекту, вигода подібних запозичень в тому, що відпадає необхідність придумувати нові графічні позначення та міняти фонетичну якість самих латинських букв [Vorschlag:11]
Й.Їречек обстоює латиницю для галицьких українців ще й тому, що “...проведення реформи українського правопису на традиційній для нього кириличній основі в дусі тої, що провів у сербів Вук Караджич, зв’язане зі значно більшими труднощами, тому що для її здійснення виникає необхідність у 12 нових буквах”[Там само].
Відмітимо сильні та слабкі сторони проекту Й.Їречека. Одна з сильних його сторін – спроба уніфіковано позначити систему українських приголосних, які підлягають процесу палаталізації. Хоча саму ідею автор проекту запозичує у роботах Ф.Міклошича, і вирішує її, на наш погляд, більш послідовно, ніж відомий вчений, який для означення палатальности слов’янських приголосних у всіх випадках (за вийнятком позначення l=L) використовує позначення апострофа (’). Зокрема, відштовхуючись від польської ґрафіки, Ф.Міклошич не зовсім правильно похзначає тверде “л” знаком “l”, а м’ягке – “l’”. Порівняй, наприклад, в його “Порівняльній граматиці слов’янських мов”: lev , але l’vaУ Їречека ця ситуація відображена більш послідовно, а саме, як l-l’ чи t-t’, d-d’, s-s’, z-z’ і т.д. Графема “l” у нього використовується тільки зі спеціальною метою – в праслов’янських сполученнях *ъl+консонант ( типу volk), а також в іменниках ч.р. типу orel та дієприкметниках минулого часу ч.р. типу pochodyl.
До слабких аспектів проекту слід віднести, наприклад, неповне охоплення фонетико-фонологічної картини української мови. Зокрема, Їречек тільки спорадично виділяє дзвінкі аффрикати, передаючи їх через транслітерацію у прикладах типу dzvun (с.45), dzvunyca (с.39), dozdzove (с.57), vydzu (с.46).
Перелік невідповідностей та помилкових положень в цьому проекті можна істотно розширити, хоча, справедливости ради, слід зауважити, що повністю уникути їх навряд чи було б можливо при повній невпорядкованості української літературної норми в середині XIX сторіччя.
В цілому проект Й.Їречека справляє враження, неначе його автор з допомогою переходу на іншу систему правопису та ґрафіки задумав здійснити нормалізацію галицько-української літературно-писемної мови (язичія), базуючись головно на західно-українській діалектній базі. Однак пропоновані ним заходи в принципі не привносили собою нормалізуючого первня, оскільки для цієї мети в першу чергу була необхідна нова українська граматика, що відображала б та кодифікувала мовну ситуацію хоча б на певній частині західно-української мовної території. Проблематичним успіх цього задуму робило базування автора не на живій мові, не на койне, а переважно на галицько-українських книжкових контекстах першої половини – середини XIX стіоріччя, які були переповнені лексичними та синтаксичними архаїзмами, полонізмами, діалектизмами та просто хибними формами, що перейшли з сторінок букварів, читанок та хрестоматій для народних шкіл, календарів, збірників фольклору та іншої друкованої продукції. Порівняй окремі “переклади” на латиницю українських слів: pulk, scodryj, vozmuznyj, zobrak та ін.
Узагальнюючи сильні та слабкі сторони проекту, можна констатувати, що: