Греко-Католицька церква в культурно-національному розвитку Галичини і Закарпаття
Сучасний канадський дослідник українського походження Дж.-П. Хімка стверджує, що переродження «народовців» було викликане їхкьоаю відірваністю від селянських мас. Для налагодження зв’язків з селянством, включення його у культурне і політичне життя вони змушені були звернутися до уніатського луховенства – єдиної саціальної сили серед галицьких українців, яка була достатньо матеріально й освітньо незалежна для досягнення керівної ролі у національному русі на селі.
Така точка зору не враховує того факту, що ідейне зближення «народовців» з клерикалами мало двосторонній характер. Намагаючись протистояти «народовцям» у боротьбi за розширення своїх вплпвів на селянство, священики — «москвофіли» були вимушені у своїх виданнях вживати народну мову, відкривати сільські читальні т. ін. Це зближен¬ня ідейних позицій полегшувалось тим, що у своій діяльностi «народовці» ігнорували соціальні інтереси селянства. Більшість «народовців», відзначав М. Павлик, «були вільнодумці... супроти народу вони не тільки старалися ві всім наслідувати москвофілів, а й переходити їх». Їхня критика клерикалізму була розрахована лише для сприйняття її ін-телігенцією. У своїх же популярних виданнях «народовці» стають на «чисто церковне становище», поступаючись навіть «москвофільським» виданням за ступенем порушення економічних та політичних інтересів народу.
«Таким чином i народовська діяльність щодо народу зводилась, кінець кінців, на те, щоби поперти народ до греко-католицької церкви, перед проповідницю, та до отців духовних».У кінцевому рахунку, клерикалізм виявився джерелом ycix реакційних проявів у суспільно-політичному житті галицьких українщв. Правда, I. Франко та М. Павлик бу¬ли далекі від того, щоб повністю заперечувати позитив¬ний внесок yнiатcькoro духовенства в українське національне відродження в Галичині у XIX ст. Вони відзначали великі заслуги багатьох попів-народолюбців «у поширенні серед селянських мас освіти, у популяризацїї української літератури, у відстоюванні соціальних та національних інтеpeciв народу». Зокрема, I. Франко та М. Павлик, критикуючи I. Наумовича за певну непослідовніcть у поглядах, водночас високо оцінювали його просвітницьку діяльність серед народу, його глибоке розуміння тих завдань, які об'єктивно стояли перед галицькою інтеліген-цією. М. Павлик відзначав, що статті iншого священика, Й. Кобринського, вже у другій половині 70-х років розвивали «широкі плани комуністичної громадської госпо¬дарки».
Але в цілому вплив уніатського духовенства на cycпільно-політичне життя у Галичині був, на думку I. Франка та М. Павлика, негативним. Як писав М. Павлик у листі до М. Драгоманова від 30 травня 1888 р., по відношенню до священиків він завжди старався «вигребти з забуття усе, що хто з них добре зробив для народу, то годі мені через те підносити усю попівську корпорацію, котра взагалі все була, є i буде ворогом пароду i поступу...
Головна заслуга у збереженні національного обличчя українського народу у Галичині, підкреслював I. Франко, на¬лежала селянству, а не священикам. Своєю участю у суспільно-політичному pyci галицьких українців уніатське ду¬ховенство переслідувало власні корисливі цілі, намагаючись підпорядкувати їм весь народ. Клерикальне забарвлення цього руху було головною причиною його слабості, ознакою низького рівня його розвитку.
Основний зміст суспільно-політичної активності уніатського духовенства полягав у захисті існуючого суспільно-політичного ладу, у боротьбі проти прогресивної думки i революційних pyxiв. Kopeні цього явища I, Франко вбачав у тому, що «всяке духовенство, будь воно й так зв'язане з життям народним, як наше, потягає завсігди далеко більше до патріархальних феодальних ідеалів, ніж до ліберальних. існування його зв'язане нерозлучно з існуванням авторите¬ту, поваги церковної в ділах віри i розуму та поваги фео¬дальної в ділах суспільних». Тому всякий опозиційний щодо існуючого політичного ладу рух, підкреслював I. Франко, мусить мати в coбi значну i замітну примітку проти попівства».
Висновок про необхідність активної боротьби проти уніатського духовенства був врахований I. Франком та М. Пав¬ликом при складанні програмних документів галицького соціалістичного руху. Уже під час складання «Програми польських i руських соціалістів Східної Галичини», між ними та польськими соціалістами виникла дискусія з приводу вклю¬чення в неї положения про потребу поєднання пропаганди соціалістичних ідей з поширенням раціоналізму та позитивізму. Українські соціалісти відстоювали розширене тлумачення основних завдань соціалістичної пропаганди. Однак позиція I. Франка та М. Павлика не знайшла підтримки у галицьких соціалістів польської національності. Тому вона не була відображена ні в січневій, ні в травневій програмах 1881 р. Обидві програми обмежилися загальними теоретичпними положеннями про потребу перетворення peлігії у приватну справу кожного та про поступове її відмирання у соціалістичному суспільстві. У своему популярному викладі програмних завдань галиць¬ких coціалістів, розрахованому для поширення серед українських poбітників i селян, I. Франко дещо конкретизував ці положения вимогою про відокремлення церкви від школи.