Греко-Католицька церква в культурно-національному розвитку Галичини і Закарпаття

Істотною відмінністю становища греко-католиків в Галичині й Закарпатті з етноконфесійного погляду слід вважати й та¬ку тенденцію. На ук¬раїнських землях під вла¬дою Польщі греко-католицький обряд не лише не став релігією поляків, а й з часом перетворився на народну, національну релігію галичан-українців. В Угорщині (разом із Закарпаттям в її складі) в сере¬дині XIX ст. більшість гре-ко-католиків були угорцями. Після Першої світової війни в "малій Угорській державі" (поза русинським (українським) Закарпаттям, яке залишилося під владою Угорщини) майже Bci греко-католики теж бу¬ли угорцями.

У Львові та інших містах Східної Галичини у другій половині ХІХ ст. сформувалися культура та інтелектуальне життя, пов’язані з Греко-Католицькою церквою безповередньо або опосередковано через її досить історичний вплив на галицьких українців. Ці чинники сприяли українізації як самої церкви так і галицького суспільства. Греко-католики в Угорщині (самі угорці) мали набагато скромніші культупні осередки й можливості. Духовне обличчя греко-католиківугорської спільноти лише з другої половини ХІХ ст. почало формуватися під впливом яскраво вираженої національної культури. Румуни й карпатські українці, зберігши свою мову та культуру, після Першої світової війни опинилися в Румунській і Чехословацікій державах.

Структурна будова Греко-Католицької церкви в Закарпатті залежала від політичного тиску державної нації – угорців. Двічі – у 1848 та 1888 рр. – австрійська влада висувалапроект об’єднання всіх єпархій Греко-Католицької церкви на своїй території в окрему митрополію з самоуправною владою верховного архиєпископа, щоб завершити це об’єднання патріаршою гідністю. До складу цього патріархату мали увійти, крім єпархій Галицької митрополії, також Мукачівська та виділена з неї у 1818 р. Пряшівська єпархії. Проте щоразу Римо-Католицька церква й державна влада Угорщини чинили опір цьому проекту, але не з церковно-канонічних мотивів, а із суто політичних. Вони не хотіли, щоб мадярські єпархії східного обряду звільнилися з-під юрисдикції угорського римо-католицького Остригомського митрополита. Тут була очевидна мета – змадяризувати слов’ян східного обряду за допомогою мадярської латинської церкви. Хоча Апостольська столиця і вважала, що Мукачівська і Пряшівська єпархії складають інтегральну цілість з галицькою Греко-Католицькою церквою, вона завжди поступалася перед тиском мадярської політики.

Внаслідок політики соціального та національного гноблення українського населения, що проводились австрійською й польською адміністрацією Галичини, уніатське духовенст¬во традиційно становило значну частину української інте-лігенції краю. За підрахунками А. Борковського та В. Будзиповського у 1890 р. не було жодного спадкового світського інтелігента — вся украшська інтелігенція була синами або онуками попів i селян. Попередне покоління світської інте-лігенції було пoвнicтю полонізоване. Серед ociб, які у 1861—1900 pp. закінчили теологічні факультети у Львівському та Краківському університетах, українці становили 66,0 %, тоді як на iншиx факультетах (юридичному, медичному, філософському) цей показник дopiвнювaв 13,0 %, у Львівському політехнічному інституті — 6,4 %, у галицьких гімназіях — 19,3 % . Часто духовна семінарія i теологічний факультет були єдиною можливістю для вихідців iз незаможних сімей здобути освіту. Певну роль відігравала також традиція, за якої сини священиків при виборі профеciї найчастіше наслідували своїх батьків.I. Франко та М. Павлик визнавали факт переважання духовенства серед української інтелігенції краю, називаючи його “головною iнтелiгентною силою нашого народа” . Відповідно у суспільно-політичному житті Галичини греко-католицькi священики були тією реальною силою, не рахуватись з якою не могла жодна політична партія чи угруповання. Хоча після 1848 р. греко-католицьке духовенство втратило свою домінантну роль, однак воно продовжувало претендувати на авангардне місце в українському національно-визвольному pyci в Галичині, виступаючи як каталізатор національної свідомості. Уніатська церква мала широкі можливості впливу на розвиток політичної ситуації в краї. Глава церкви, митрополит, був одним із небагатьох представників Галичини у верхній палаті австрійського парла¬менту, а також входив за своею посадокю у галицький сейм. Для австрійського уряду уніатські митрополити, «князі церкви», були, за словами I. Франка, «легальними представниками Pyci, оборонцями її інтересів i виразниками її волі». Ix голос нерідко мав вирішальне значения при урядовому розв'язанні окремих питань, пов'язаних з сусцільно-полігичним та культурним життям галицьких українців.

Правда, як відзначав I. Франко, ультрамонтанство, «ся органічна хвороба новочасного клерикалізму», було у значно меншій міpi поширене серед уніатського духовенства, ніж серед католицьких священиків Західної Галичини. Проте уніатські священики або особисто входили у склад різних українських партій та угруповань, або нада¬вали їм активної підтримки. Так, в окремих повітах у день виборів у місцеві органи управління священики під час церковних відправ оголошували ім'я кандидатів, за яких повинннi були віддати cвoї голоси віруючі. У випадку, коли ті чи iншi суспільно-цолітичні течії виходили з-під контролю греко-католицької церкви, уніатська верхівка володіла ефективними засобами для відновлення свого впливу. У 1889— 1892 pp. Львівський митрополичий ординаріат видав декілька розпоряджень (куренд), які зобов'язували духовенство перешкоджати поширенню серед народу декількох видань радикальної, «народовської» та «москвофільської» партії. В окремих випадках куренди були причиною припинення деяких з цих видань.