Греко-Католицька церква в культурно-національному розвитку Галичини і Закарпаття
Революційно-демократична течія виникла у середині 70-х років XIX ст. серед молодої української інтелігенції, яка зазнала сильного ідейного впливу соціалістичних тeopiй, в тому числі — основних положепь наукового соціалізму. У своїй дiяльнocтi вона прагнула відстоювати насамперед соціальні інтереси трудового селянства, яке становило абсолютну більшість українського населення Галичини. Це об'єктивно вело до політичної конфронтації представництв цієї течії з верхівкою греко-католицької церкви, яка займала проурядові реакційні позиції.
Конфлікт між революційними демократами, очолюваними I. Франком та М. Павликом, i уніатським духовенством з самого початку мав непримиримий, безкомпромісний ха¬рактер. Особливо він поглибився після того, коли з розши-ренням сітки сільських читалень у 80-х роках XIX ст. все гостріших форм став набирати соціальний антагонізм між селянами i священиками. В результаті утворена у 1890р. революційними демократами русько-українська радикальна партія стала зершою на західноукраїнських землях винятково світською партією.
Утворення радикальної пapтії збіглось з активізацією се¬ред греко-католицького духовенства ультрамонтанського угруповання, яке стало політичним провіднпком «народовців» у проголошенні курсу так званої нової ери (1890 р.) на, укладення союзу між частиною «народовської» пapтії та польською адміністрацією Галичини для посилення своїх політичних позицій. У 1896 р. утворився Русько-католицький союз, що об'єднав «народовців» i клерикалів. Головною метою цих вcix політичних комбінацій за участю верхівки уніатського духовенства було активне протидіяння впливам радикальної пapтії на селянство i світську інтелігенцію.
Незважаючи на гостру конфронтацію з уніатською церквою, більшість оцінок I. Франка та М. Павлика poлi греко-католицького духовенства у суспільно-політичному житті Галичини мала об'єктивний, неупереджений характер. При виробленні тактики революціонерів-демократів щодо греко-католицьких священиків вони враховували історичний досвід попередніх десятиліть.
На думку I. Франка, «наше духовенство відграло дуже важну роль в iстоpiї нашого відродження i ... саме воно від часу переходу Галичини під Австрію величезні зробило по¬ступи в світi і житті товариськім». В останні десятиліття перебування Галичини під владою Речі Посполитої воно перебувало в стані «найбілыного упадку». Нижче духовенство було близьким до народу й так само безсилим проти гніту поміщиків, як i селяни. На відміну від нього вище духовенство «навіть не признавалося до русинів, стояло за дідичами i давило та кривдило i сільських попів, i народ».Ситуація змінилася, коли після захоплення Австрією Галичини у роки правління Mapiї-Терези i Йосифа ІІ почали 3'являтися перші широко доступні для галицьких українців навчальні заклади. Однак сама освіта греко-католицьких священиків набрала таких форм, які могли тільки відчужити цих єдиних представників української інтелігенції від свого народу. 3 перемогою в австрійському уряді після смертi Йосифа II консервативного напрямку (1790 р.) це відчуження посилилося. Систематична проповідь серед селян¬ства сервілізму й лояльності щодо австрійської влади стала традиційною в церковній та освітній діяльності уніатського духовенства. Єдиною метою його суспільної активності було добитися зрівняння в ycix свoїx правах з латинським (римо-католицьким) духовенством. Водночас вище уніатське духо¬венство стало все більше підлягати полонізаторській політиці місцевої влади у Галичині. «Єзуїтсько-шляхетський дух огортав помалу й нижче руське духовенство, а наставники далі робили своє». У результаті українське населення поділилося на два взаємовідчужені стани — «попів та мужиків, котpi меньше розумілися i менше ненавиділися, ніж коли-небудь».
Ti ж священики, які заявляли про «людські права», «чоловічу гідність», прагнули відстоювати народні інтереси, піддавалися переслідуванням з боку поміщиків. Тому «попи, стаючи на парохію, мусіли зрікатися i тих мізерних зав'язків думки та потягу до свободи, котрих могли набратися в школі, i смирно ставили «крухими», повільними панськими підданими».
У цілому ж, до революційних подій 1848 р. абсолютну більшість уніатського духовенства становили, за словами I. Франка, «пасивні попи», які були зайняті лише виконанням священицьких обов'язків та справами свого матеріального добробуту. «Не такі були часи, щоб могли в них родитись i виростати сильні натури, а як котрі такі й вихапувались, то швидко їм усяка власть зуміла доїхати кінця. Примipом можуть служити Шашкевич, Вагилевич, Могильницький i др. передові попи в тодішній галицькій молодіжи».
I. Франко та М. Павлик неодноразово підкреслювали, що у своїй діяльності члени угруповання «Руська трійця» (М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький та їxнi ідейні однодумці) виходили не з духовних, а чисто світських інтересів. М. Шашкевич прагнув, з одного боку наблизити українську інтелігенцію до народу, а з другого — просвітити народ. У його творчості чітко простежується протест проти панщини, яка була однією з головних перешкод на шляху народної просвіти. Своїми думками i вчинками «Руська трійця» розходилась з усім уніатським духовенством, тому його верхівка доклала уcix зусиль для організації розправи з учасниками нового літературного та суспільно-політичного руху серед галицьких українців. Відповідно до цього М. Пав¬лик розглядав діяльність «Руської трійці» як першу в Галичині «революцію против загалу руського духовенства, особ¬ливо вищого» .