СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛІЕТНІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ КАНАДИ
Будучи найчисельнішою слов'янською імміграцією, українці вже до початку Першої світової війни складали близько 5% населення західних провінцій Канади. Наведений відсоток набуває особливого змісту, якщо враховувати першочергове значення для тогочасної Канади притоку населення для освоєння прерій, що, до речі, неодноразово підкреслювалося під час дебатів у федеральному парламенті [22].
Тут доречно згадати про досить бурхливу діяльність Осипа Олеськова, котра сприяла організації та спрямуванню західноукраїнського населення до Канади. Це був досить відомий на початку XX століття галицький економіст і громадський діяч. На жаль, про нього надовго "забули" дослідники української еміграції. Після відвідин Канади і переговорів із представниками канадського уряду він написав роботу "О еміграції", в якій детально роз'яснював умови імміграції, а також перспективи для переселенців із західноукраїнських земель до Країни Кленового Листка [23]. Його зусилля зводилися до спрямування переселення українців в організоване русло, з урахуванням реалій та особливостей Канади, а також надання деякої матеріальної допомогти першим поселенцям з метою сприяти їх адаптації у новому для них середовищі. Про це, зокрема, свідчить лист Олеськова, датований 14 квітня 1896 року, в якому автор просить імміграційного чиновника потурбуватися про транспорт для переселенців [24].
Під час перебування в Канаді, а також у подальшому листуванні з представниками канадських властей Олеськов постійно намагався з'ясувати позицію уряду Канади щодо умов прибуття українців. Він намагався також вплинути на поліпшення умов їх перевезення через океан, бо транспортні компанії, а особливо їх агенти, допускали численні зловживання. Йому доводилося опікуватися також і фінансовим становищем українських іммігрантів. А ще до їх виїзду з Батьківщини - роз'яснювати їм позицію австро-угорських властей по відношенню до еміграції.
В канадських архівах збереглися документи, які стосуються перебування українців в імміграційних розподільчих центрах, де протягом різного часу доводилося жити переселенцям, чекаючи виїзду на гомстеди [*]. Упорядниками документів були представники канадської адміністрації. Так, в одному із документів за лютий 1900 року писалося про перебування галичан в імміграційному будинку у південній частині Едмонтона. Ця будівля, згідно з документом, складалася "з двох великих кімнат та кухні - навісу позаду будинку. Сам будинок, - продовжував автор звіту, - без значних видатків на ремонт, які перевищують загальну вартість будівлі, не придатний для прийому англомовних сімей" [25].
У документах за травень 1914 року вказувалкому урядеренаселеність та відсутність відповідних санітарно-гігієнічних умов у приміщеннях, котрі використовувалися для розташування новоприбулих в Едмонтоні" [26].
Однозначно стверджувати, що всі поселенці з України перебували у таких умовах на початку свого перебування в Країні Клинового Листка, підстав немає. Цілком закономірно, що коли країна приймає велику кількість переселенців, вона не може відразу ж таки забезпечити їм усім належні умови. Імміграційне законодавство поряд з економічними критеріями враховувало й національні ознаки. Право першо- чергового в'їзду до Канади надавалось вихідцям із Британських островів та Сполучених Штатів, як, рівно ж, забезпечення їм належних умов проживання. Отже, заздалегідь закладалась нерівність у ставленні до новоприбулих.
Здається, що офіційні власті Канади спочатку практично не звертали на українців уваги і не покладали на них якихось особливих надій в освоєнні новостворених степових провінцій. Таке їх сприйняття стало наслідком неадекватного стереотипу українця, який сформувався в офіційних колах держави та серед англосаксів, - ні на що, окрім чорної праці, нездатного селянина. З часом цей стереотип, звичайно, зазнав суттєвих змін. Цікаво й те, що деколи міністерство імміграції намагалося поборювати упередження супроти українців, вказуючи, що вони - "добрий поселенський елемент", що українці "чесні в грошових справах" і що за короткий час свого перебування в Канаді "вони зробили великий поступ" [27].Цікавою, на думку автора, з цього приводу є стаття Д.Лера та Д.Муді [28] про полеміку з питань української імміграції у вінніпезькій періодичній пресі. З 1897 по 1905 роки, як зазначають вони, у трьох вінніпезьких газетах - "Манітоба Фрі Прес", "Вінніпег Триб'юн" та "Вінніпег Телегрем" - було опубліковано 317 статей, в яких приверталась увага до українських поселенців. З них 169 з'явилось на сторінках "Вінніпег Телегрем", 118 - "Манітоба Фрі Прес", 30 - "Вінніпег Триб'юн". У статтях порушувалися питання асиміляційних перспектив поселенців, їхнього сільськогосподарського вміння, рис характеру, здоров'я і т.п. Автори розділили оцінки на позитивні, негативні та нейтральні. В результаті постала наступна картина.
Газета "Вінніпег Телегрем" представляла своїм читачам в основному негативні думки про українців (95,3% публікацій). У "Фрі Прес" переважали позитивні судження стосовно представників української імміграції (60,2% публікацій), в нейтральному плані українці оцінювались в 35,6% статей. Третя газета - "Вінніпег Триб'юн" - також в основному подавала негативні відгуки щодо української імміграції - 56,7%, 36% складали нейтральні публікації, 6,7% - позитивні. Важливо при оцінці даної інформації враховувати той факт, що, наприклад, "Фрі Прес" притримувалась ліберальної орієнтації і певним чином відстоювала інтереси імміграційної політики уряду У.Лор'є. Тому саме там і переважали позитивні погляди стосовно представників українського етносу. І навпаки, "Вінніпег Телегрем" притримувалась консервативних позицій і тому всіляко намагалась зобразити, як писали автори статей, слов'янських переселенців "покидьками суспільства" за їхні "бандитські нахили", котрі змушували австрійський уряд депортувати їх із своєї країни [29].