Мрiї Тараса Шевченка про майбутнє України

Людинi притаманно мрiяти. Мрiя не дає спокою у життi, не дозволяє стояти на мiсцi, кличе вперед...

Мрiя i дiйснiсть часто виступають у суперечностi. Страждаючи все життя сам, болюче вiдчуваючи страждання свого народу, Т. Г. Шевченко мрiяв про свiтле i радiсне майбутнє України.

Неоднаково було йому:

Як Україну злiї люди

Присплять, лукавi, i в огнi

Її окраденою збудять...

("Менi однаково...")

Тому i проклинав поет "отих царiв, катiв людських", панiв рiзних гатункiв, усiх, хто несе горе народовi, i кликав "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить… хиренну волю".

Повиннi порватися кайдани, повинна правда прийти на землю:

...бо сонце стане

I оскверненну землю спалить.

("О люди! Люди небораки!")

Вiрив Тарас у невмирущий дух народу, знав, що не можна знищити його, як не мiг Зевс примусити скоритися Прометея; що житиме вiн (цей дух) i розiв'ється, як оте дерево, на яке моляться "колiзаки" (казахи) ("У Бога за дверима лежала сокира").

Без волi немає щастя - вважав Шевченко:

...де нема святої волi,

Добра не буде там нiколи.

("Царi")

Тому так зворушливо змальовує вiн мрiю-сон нещасної крiпачки ("Сон"), якiй уявляється, що її син:

I уродливий, i багатий,

Уже засватаний, жонатий...

На вольнiй, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волi;

I на своїм веселiм полi...

Тому i славить генiальний поет українського народу синiв Кавказу, що вiдстоюють свою незалежнiсть ("Кавказ"):