Україна й українцi у творчостi Тараса Шевченка

Я до тебе лiтатиму

З хмари на розмову.

("Сон")

До неї вiн лине серцем з далекого Петербурга i з оренбурзького за-слання. Їй вiн присвячує свої пiснi, своїх безталанних i водночас щасливих (бо вiчних!) дiтей.

В Україну iдiть, дiти,

В нашу Україну...

...Там найдете щире серце

I слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

а ще, може, й славу.

("Думи мої...")

I поховати себе поет просить "На Вкраїнi милiй" ("Заповiт").

Але любов до краю свого дитинства, любов до своєї батькiвщини не заслiпила великого сина українського народу. Вiн розумiє, що "пани лукавi" "у раї пекло розвели":

Он глянь: у тiм раї, що ти покидаєш

Латану свiтину з калiки знiмають...

А он розпинають вдову за подушне,

А сина кують...

А онде пiд тином холодна дитина

Голодная мре,

А мати пшеницю на панщинi жне.

("Сон")

Тут ситi пани визискують знедолених людей ("лани братами оремо, а їх сльозами поливаєм"), ласi розпусники користуються правом першої ночi, роблять покритками чарiвних сiльських дiвчат.

Тому i кличе Великий Кобзар "кайдани порвати" i вражою злою кров'ю волю "окропити", "громадою обух сталить та гостре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю", тому i оспiвує вiн, поетизує всякий протест: масовий та iндивiдуальний ("Гайдамаки", "Варнак", "Єретик", "Неофiти" тощо), пасивний i активний, стихiйний i свiдомий - i засуджує покiрнiсть, схильнiсть забути кривди. Йому гiрко, коли люди