Україна й українцi у творчостi Тараса Шевченка

Т. Г. Шевченко народився в Українi. Тут минуло його дитинство серед вишневих садкiв i струнких тополь, серед людей, гноблених i нещасних, яким був i вiн сам, але красивих душею, добрих i спiвучих. Добро i зло вiн бачив на землi свого дитинства, рай i пекло, i вiдчував свою єднiсть з Україною, з її народом. Все це стало часткою його самого. Вiн справдi вийшов з народу, жив з народом, всiма своїми думами i почуттями був з ним мiцно i нерозривно зв'язаний.

I в його пiснях-думах бринить ота любов до України i українцiв, яка невiддiльна вiд поезiї Кобзаря; без неї немає Шевченка.

Я так її люблю,

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога

Й за неї душу погублю, -

пише поет.

I любить вiн рiдний край у його спокiйнiй красi пiд спiв солов'я i у бурях, коли сичi перекликаються.

Поетовi болить доля рiдного раю, про нього вiн думає перш, нiж про власну долю:

Менi однаково, чи буду

Я жить в Українi, чи нi...

...Та не однаково менi,

Як Україну злiї люди

Присплять, лукавi, i в огнi

Її окраденою збудять...

Ох, не однаково менi.

("Менi однаково...")

Покидаючи неньку-Україну (не з власної волi!), вiн прощається з нею:

Прощай, свiте! Прощай, земле,

Неприязний краю!

Мої муки, мої лютi

В хмарi заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово!