Богдан Бастюк. Творчість

Збірка “Трава у профіль” відкриває нам поета як тонкого і проникливого лірика, який бачить і чує те, що дається тільки вибраним людям:

Навіщо все? – ця втома на плечі.

Ці клопоти: –і спірка розпочата.

А поряд мерзнуть яблука вночі,

Аби до ранку прожили зернята.

На ці чотири рядочки вибагливий читач не проміняє й кількох поетичних збірок, яких сьогодні немало припадає пилом на полицях книгарень. Скільки тут поезії, – справжньої, чистої, незглибимої, як сльоза.

Дорога поета – це дорога до себе, а відтак – до людей, до поля, до села. Людина народжена для щастя. Але в чому воно – людське щастя? “Воно і вибагливе, й химерне, обходження минаючи облесне. В незамкнені, смішне, постука двері, на стерні ляже, й там жнивами скресне”.

Поет живе як творить і творить як живе. Звідки це відчуття? Від землі. Бо все на світі від неї – “всеплодющої нашої матері”.

Але чи не найповніше поетичний талант Б.Бастюка розкрився у поемі “Рід”, першій епічній картині в поетичному доробку митця. “Рід” – це історія окремого роду тісно переплетена з історією народу. Рядки в ній так міцно припасовані один до одного, як скиби на свіжозораному лані. Тут і усе село з його колоритними особистостями, і важкі повоєнні роки, коли “справи в щойно створеній артілі були такі, що знав би, то й не бравсь”, коли “район плодив суворі повеління, коли що сіять і в який, даруйте, час”, коли “ставали голови правління в чергу до каси, до печатки і за нас, дітей селянських, думали й рішали”. Словом, тут наша сувора, потворна і вузлувата, як жили на селянській руці, доля.

Збірка “Трава у профіль” – то цікаві відкриття, читаєш і раз по раз натрапляєш на такі “золотинки”, що серце засвідчується, як от “Скирти”, “Саркастична балада про третього”, “До питання про вторинність рідної літератури”, “Сенс”, “Сонячний годинник” і багато інших.

Поет завжди тяжів до слова стислого, лаконічного і вибухового, тому невипадковою видається в його доробку збірка “Сто мініатюр”, видана на Тернопільщині. Ці сяйливі четверики духовно споріднені з такими широковідомими творами як “Летючі катрени” Ліни Костенко і рубаї Дмитра Павличка. У них відточене кожне слово і майже нічого немає зайвого: ні тієї титли, ні коми. Народжуються такі речі, звичайно, не одного дня і навіть не одного року. Вони, як правило, стають підсумком якогось значного етапу чи періоду у творчому розвитку митця, і разом з тим є певним відкриттям чи філософським узагальненням чогось дуже важливого у житті.

Найубивчішим аргументом, на думку опонентів поета, є той, що такі речі, мовляв, можна було публікувати і в минулі, радянські, часи. Можливо. Але хіба справжня поезія не з’являлася на світ Божий і в найпохмуріші періоди нашої історії? І хіба найвищим критерієм художності є політична гострота письма?

До свого ювілею поет підготував ще одну збірку лірики під промовистою і поетичною назваю “Цілушка”. Віриться, вона невдовзі прийде до читача, спраглого на живе і нелукаве слово, але сьогодні ще тільки залишається стояти у тематичних планах видавництва “Джура”. Та не так вже й важливо, що книжка через фінансові труднощі не побачила світу сьогодні, бо справжня поезія вічна і нетлінна. Куди важливіше інше, що вона написана, що живе своїм внутрішнім життям і в ній замкнута наша епоха та найпотаємніші поривання поета. Окремі її вірші приходять до читачів на сторінках газет і журналів, як от цей:

Вкраїні не світіть

Словами з воску й лою.

Бо їй, хоч фрази ті