Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду

З проголошенням незалежної Польської держави почалася, як відомо, активна законотворча діяльність. Відмінялися царські укази, підтверджу-валися деякі цісарські, проголошувалися чинними до прийняття нових. Так було і з Декретом Й.Пілсудського «Про тимчасові приписи для преси» від 7 лютого 1919 року. Він був обов’язковим на тій частині території Польщі, яка раніше належала Росії. На підавстрійській частині діяли норми регулювання преси й книгодрукування, прийняті ще в Австро-Угорщині у 1862, 1863, 1868, 1874, 1894, 1914 рр. Їх не відміняли, бо вони увійшли до згаданого декрету. Цим документом і керувалася адміністація Другої Речі посполитої, даючи дозвіл на випуск часописів, книжок, чи критикуючи певні статті, розділи до них або забороняючи їх випуск взагалі чи на якийсь термін.

Отож, галицькі видавці ще з часів І.Франка і М.Павлика знали, як реалізується «свобода друку» в конституційній державі, а читачі аж до початку Першої світової війни звикли бачити в часописах білі плями, цілі сторінки з позначкою «сконфісковано». Військовий стан масову пресу і в Росії, і в Австрії звів до мінімуму.

На відміну від російської цензури, яка розглядала рукописи ще до їх друкування, в Австрії (а відтак і в Другій Речі посполитій) було прийнято іншу систему цензури — т. зв. репресивну. Суть її полягала в тому, що видавець і редактор, зареєструвавши запланований орган, подавши відповідні декларації і діставши дозвіл на початок діяльності, могли без попереднього розгляду рукописів у цензурі друкувати їх на власний розсуд. Контрольні державні органи одержували свої обов’язкові примірники, аналізували їх і дозволяли чи не дозволяли розповсюдження або зобов’язували вилучити якийсь матеріал. У разі непослуху чи повторення таких дій відповідальні видавці піддавалися репресіям (штрафу, ув’язненню, позбавленню права продовжувати діяльність). Таким чином, видавець і редактор (або один з них), по суті, мали здійснювати самоцензуру, тобто самооцінку публікованих матеріалів згідно з певними критеріями. Ці приписи-критерії були досить неокресленими і чітко не кодифікованими, хоча декрет відсилав зацікавлених до Конституції, до карних кодексів і цивільного права. Тому напрямок часопису, зміст і пафос публікованих творів значною мірою залежали від знань і морально-вольових якостей редакторів, цензорів, суддів, від уміння перших захищатися, вести «діалог» з двома іншими.Принципове значення мали перша стаття документів і вміння її інтерпретувати. Так, у Декреті від 7 лютого 1919 р. наголошувалося: «Преса є вільною. Свобода преси підлягає тільки тим обмеженням, які передбачені карним кодексом або окреслені в Статутах». Далі регламентувалися обов’язки видавця (редактора), порядок затримання видання, розгляду в суді заборонених матеріалів. Цей декрет протягом 20-30-х років ХХ ст. доповнювався окремими статтями, які розглядалися в сеймі, часто ним відмінялися на пропозицію опозиційно настроєних депутатів (послів). Щойно 21 листопада 1936 року президент І.Мосціцький підписав набагато розлогіший Декрет, який надавав легітимності тій негласній практиці боротьби, яку уряд Речі посполитої вів з численною пресою і демократичними свободами. Перша стаття цього Декрету була ще більш розпливчастою: «Межами свободи преси є загальне добро». Зате вказувалося, що керівник друкарні, видавець і редактор часопису мають бути «тільки польськими громадянами», не повинні бути раніше судженими; вводилося поняття «пресових правопорушень». Декрет президента не розкривав змісту «пресових правопорушень», залишаючи їх тлумачення виконавчим органам. Документ натомість підкреслював, що такі правопорушення можна скоїти або «змістом друку», або порушенням статей, що регулюють діяльність часопису, його працівників.

Свобода тлумачення правопорушення чи злочину «змістом друку» найчастіше приводила до формули «заклик (підбурення) до повалення встановленого державного ладу». Застосування такої формули для покарань дало у міжвоєнній Польщі такі наслідки: у 1924 році було покарано 294 особи, у 1925 — 315, у 1926 — 608, у 1927 — 770, у 1928 — 1200, у 1933 — 3124, у 1934 — 2699, у 1936 — 3143, у 1937 — 3755 осіб.

Згідно з законодавством і внаслідок такої правочинності закривали не тільки комуністичні чи прокомуністичні часописи, а й видання національно-патріотичного спрямування, які видавали національні меншини. Конфісковувались також матеріали і в польськомовних журналах навіть націоналістичного характеру, якщо польські націоналісти солідаризувалися з українськими чи бодай трохи їм співчували. Про це свідчить хоч би такий приклад. Редактор праворадикального тижневика «Prosto z mostu» Станіслав П’ясецький, прихильник відродження Польщі «від моря до моря», для якого критерієм оцінки будь-яких суспільних явищ — реальних подій чи художніх творів — був національний інтерес Великопольщі, у статті «Найважливіша з важливих справ» торкнувся суду над групою С.Бандери у Львові і визнав рацію українських націоналістів. При цьому він виходив з теоретичної засади рівноправності народів: «Бути народовцем (націоналістом — Н.К.) — то це зовсім не значить визнавати, що мій народ найкращий і найвищий у світі; натомість він є чимсь найдорожчим і найближчим моєму серцю». На його погляд, Польща, затиснута кліщами між двома імперіями — «арійської Німеччини» і комуністичної Радянської Росії, повинна поважати Україну — ту, якої «нема на карті, але яка існує як український народ». Реальна проблема, на його думку, не може прикриватися фразою «sprawa ruska w Galicji», її треба осмислювати з реальних позицій «сучасного поляка»: подумати: «Що я думав би і як почувався б, якби був українцем, якби був українським націоналістом». З цього погляду, твердив С.П’ясецький - уродженець Львова, боротьба українців Галичини з Польщею у кінці 1918 — на початку 1919 рр. за «незалежну державу» — справа цілком природна, бо «українські націоналісти так само переживають і думають по-українськи, як ми переживаємо і думаємо по-польськи. Тому якби навіть виникали сумніви, чи національна самосвідомість українського народу розбудована достатньо широко, якби українських націоналістів вважати за горстку, то висока жертовність, самовідданість і героїзм цієї горстки є такими очевидними і великими, що їх вистачить не тільки для воскресіння, а й для створення народу». Після цих слів у журналі і передруку залишено чотири чисті сторінки зі знаком «сконфісковано» з посиланням на Декрет від 7 лютого 1919 року. Найвищий окружний суд Варшави конфіскацію затвердив у грудні 1935 р.У правовому полі, окресленому таким пресовим законодавством і виповненому дискримінаційною політикою і практикою в усіх сферах життя, часописи, їх редактори, публіцисти і літературні критики поводилися по-різному. За текстами, пущеними в суспільний обіг, стояла різна мотивація; здавалось би, однакові тексти, позиції їх авторів набували протилежного смислу. Чистий естетизм міг мати ідеологічний підтекст, а безідейний космополітичний формалізм змикався з крайнім більшовизмом. Натомість неонародницькі концепції літератури і критики знаходили додаткові мотиви на свою користь і новітніх адептів-реінтерпретаторів. Тому для осмислення глибинного сюжету історії літературної критики і мови (нарації) тодішніх критиків необхідний якнайдокладніший опис літературної періодики окресленого періоду, відтворення всього корпусу опублікованих у ній статей, а відтак — аналіз їх жанрової структури як коду порозуміння з читачами у конкретній суспільно-політичній ситуації.