Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду

Однак упродовж міжвоєнного часу діяла причина невидима для іноземця — національна ідея, воля народу до самоутвердження; попри колосальні втрати свідомої верстви українців і зневіру переможених діяли історична пам’ять, традиції культури. Набутий позитивний і негативний досвід громадського, в тім числі й літературного життя не давав можливості перерватися історико-літературному процесові через діяльність старшого і молодшого поколінь, хоч між ними в означений період виникала драматична колізія. Всі шукали винних у тому, що сталося з Україною. Далеко не всі, але значна частина українців вважала наслідки Першої світової війни національною катастрофою. Власне це і живило своєрідний панкритицизм, який динамізував духовне життя, породжував художні експерименти, щонайрізноманітніші естетичні концепції, літературно-критичні опінії, видавничі ініціативи передусім нового покоління. Створення літературних груп, мистецьких об’єднань, організацій з власними пресовими органами — яскраве свідчення цього. Важили як декларації, маніфести, програми, так і сама мережа друкованих засобів масової комунікації, а серед них і літературно-мистецьких часописів. Їх роль у житті, в активізації літературно-критичної думки відкрито виявлялася в полеміках, дискусіях, але приховано (і може більш глибинно, ефективніше) — у взаємодоповненні, у контроверсійності, а то і в протистоянні. Вплив на літературне життя часописів різного ґатунку, як би довго чи коротко вони не виходили, полягав у тому, що митці різних ідейно-естетичних орієнтацій, смаків і стилів одержували трибуну для публікацій своїх творів, а читачі — засоби для ознайомлення з усім спектром художніх пошуків видавців та критиків.Дуже часто часописи, які виходили в одній державі згідно з її чинним законодавством про пресу, були націлені на тих своїх антагоністів або «відповідників», які з’являлися в іншій державі. У цьому зв’язку нагадаємо протистояння і «діалог» львівських «Вікон» і харківської «Західної України», донцовського львівського «Вісника» і варшавського квартальника «Ми». Празька «Нова Україна», редагована В.Винниченком і М.Шаповалом, викликала до життя харківський «Червоний шлях» і т. д. Взаємоорієнтувалися національні часописи ліво- і праворадикальної орієнтації. Це лише окремі приклади, що свідчать про неповноту відтворення історії літературного критицизму тільки на основі опису часописів та їх програмних статей, публікацій провідних критиків у межах однієї держави там і тоді, де і коли існує діаспора народу, його політична еміґрація, без урахування позірної рівнобіжності деяких часописів. Це стосується і національної преси в поліетнічних (багатонаціональних) державах в умовах «багатокультурності». У нашому випадку аналіз української періодики, що виходила в Другій Речі посполитій, змісту і пафосу її матеріалів, навіть жанрово-стильового обличчя, потребує врахування структури й особливостей літературної преси в УРСР, у Чехословаччині і, передусім, відповідних польських часописів. І, безперечно, врахування українського національного контексту в його ретроспективному і перспективно-антиципаційному вимірах. Так, якщо не враховувати досвіду львівських журналів ХIХ ст. («Правда», «Зоря», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник»); київських «Української хати», «Дзвонів» і «Книгаря», російськомовних «Киевской старины» і «Украинской жизни» (Москва), то може скластися враження, що видавцям і редакторам часописів 20-30-х років доводилося орати цілину. Якщо ж до того не зважати на досвід організації і підготовки до видання численних альманахів початку ХХ ст., на досвід (здобутки і прорахунки) таких редакторів і критиків, як П.Куліш, І.Франко, О.Маковей, В.Щурат, Л.Турбацький, В.Барвінський, О.Партицький, В.Лукич, М.Євшан, М.Зеров, С.Єфремов, П.Богацький, М.Шаповал та ін. — то годі належно поцінувати своєрідність і вартість зробленого між 1922 і 1939 роками в Галичині.

Під час правління уряду Другої Речі посполитої на західноукраїнських землях у галузі осмислення і пропаганди української літератури співпрацювало три покоління філологів. Старше мало наукові ступені, вчені звання, досвід роботи у вищих і середніх школах, у видавничій справі: Кирило Студинський, Василь Щурат, Володимир Гнатюк, Іларіон Свєн-ціцький, Михайло Возняк, Степан Смаль-Стоцький, Богдан Лепкий, Антін Крушельницький, Леонід Білецький, Гавриїл Костельник, Володимир Дорошенко та ін. Позбавлені можливості передавати свої знання студентській молоді в аудиторіях університетів (окрім Б.Лепкого в Кракові та Л.Білецького у Празі), вони зосередили свою увагу й зусилля в НТШ, досліджували в основному історію літератури, а в поточну літературну критику, крім В.Щурата та А.Крушельницького, виходили принагідно. Ставши зарубіжними членами ВУАН за часів українізації, В.Гнатюк, К.Студинський, М.Возняк, І.Свєнціцький, В.Щурат друкували свої праці не тільки в Галичині на сторінках «Записок НТШ», а й в Україні. Вони закладали надійне історико-методологічне підґрунтя під літературну критику. Але тільки один з них, Леонід Білецький, що працював регулярно з українською студентською молоддю в Празі, був змушений родом занять спеціально і в системній формі розробити й викласти основи наукової критики. Праця його частинами з’являлася в журналі «Нова Україна», окремим книжковим виданням з’явилася друком 1925 року.

Середнє покоління науковців — Василь Сімович, Михайло Рудницький, Яким Ярема, Володимир Домбровський, Теофіл Коструба, Петро Коструба, Костянтин Чехович, Дмитро Донцов, Ярослав Гординський, Степан Тудор — саме в міжвоєнний перехід сягнуло своєї зрілості, опублікувало в місцевій періодиці помітні статті, підручники для шкільної молоді, літературознавчі праці, есеїстику.

У 30-х роках дебютувало і третє покоління українських філологів, яке брало активну участь у літературному житті в ролі рецензентів, оглядачів — власне літературних критиків. Його склали Євген-Юлій Пеленський, Микола Гнатишак, Степан Щурат, Марія Деркач, Богдан Кравців, Богдан Романенчук, Дмитро Козій, Богдан-Ігор Антонич, Григір Лужницький, Микола Олександр Мох, Юліан Редько та ін.Всі три покоління становили постійний корпус видавців, редакторів, авторів літературно-мистецької періодики, творили разом з такими публіцистами прорадянської орієнтації, як Василь Бобинський, Кузьма Пелехатий, Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк, Петро Козланюк, збірний суб’єкт жвавої літературно-критичної комунікації з приводу ідейно-естетичної вартості нових творів, історико-літературних явищ, умов їх суспільного функціонування в різноетнічному середовищі. Предметом розгляду і поцінування були найчастіше такі ориґінальні твори, як «Поза межами болю» О.Турянського, трилогія про гетьмана Мазепу Б.Лепкого, романи «Марія» та «Волинь» Уласа Самчука, збірки поезій Є.Маланюка, Б.-І. Антонича, О.Ольжича, повісті Наталени Королевої, Ірини Вільде, а також тріумф і трагедія творців українського відродження в УРСР. Основою літературно-критичних суджень були щонайрізноманітніші світоглядні, ідейно-естетичні концепції, а то й доктрини від неонарод-ницьких, релігійно-католицьких до соцреалістичних й естетських. Конкретне виявлення цих основ, домінування котроїсь з них (наприклад, комуністичної чи націоналістичної) не залежало тільки від переконань авторів, редакторів і видавців, бо регулювалося державним апаратом, який мав керуватися начебто демократичним законодавством Речі посполитої — цензурними статутами.