Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду
Вихідна ситуація функціонування літературної критики
в Галичині міжвоєнного періоду.
Період, обраний для дослідження стану й особливостей функціонування української літературної критики, має геополітичні, ідейно-естетичні та соціально-психологічні виміри. За Ризькою угодою, укладеною 18 березня 1921 року між Росією, Польщею та Україною, західноукраїнські землі (Галичина і частина Волині — понад 162 тис. кв. кілометрів території, більше 11 мільйонів населення) увійшли до складу Другої Речі посполитої Польщі. Апеляції антикомуністичних сил України з середовища на той час формально об’єднаних УНР і ЗУНР до світової громадськості, зокрема до країн Антанти, до уваги не бралися. Сент-Жерменська ухвала представників західноєвропейських держав у 1923 році надала Ризькій угоді правового статусу міжнародного характеру. Ще раніше, у грудні 1922 року, т. зв. Українська Радянська Соціалістична Республіка увійшла до складу СРСР. Новий поділ етнічних українських земель між чотирма державами став фактом: 11 листопада 1918 року Буковину окупувала Румунія, 10 вересня 1919 року Закарпаття дісталося Чехословаччині.
При всій плинності історичного процесу і взаємопов’язаності українських земель під час національно-визвольних змагань 1917-1920 років саме 1922 рік став тією віхою, що знаменувала не стільки остаточне закінчення війни і встановлення відносного миру, скільки втрату надії багатьох українців-самостійників на можливе визнання світом їх історичної рації. Встановлення кордонів між УРСР, Другою Річчю посполитою Польщі, Чехословаччиною, Румунією і Росією було тим геополітичним чинником, який викликав далекосяжні наслідки у духовному житті українців. Передусім з’явилася численна політична еміґрація. Мільйони українців, автохтонних жителів на рідних землях, не виїжджаючи з них, стали громадянами чужих держав, «нацменшинами» з різними можливостями задоволення своїх духовно-релігійних, культурно-освітніх, естетичних потреб. Такі великі центри української культури, як Львів, Чернівці, Станіславів, у яких уже за умов Австро-Угорської конституційної монархії склалася значна інфраструктура культурно-освітнього життя («Просвіта», «Рідна школа», часописи, кафедри української мови і літератури в університетах і гімназіях, спортивні і кооперативні організації тощо), опинилися поза межами і впливом української держави. На гребені національного відродження, за умов прискореного формування політичної свідомості на основі соборницької ідеї українці потрапили під юрисдикцію чужинецьких правових систем. Потрібно було усе починати з початку.
Серед українських громад у Польщі, Румунії, Чехословаччині жили і продовжували творити відомі вже культурно-освітні діячі, в тім числі письменники, видавці, журналісти. Тепер вони у пошуках хто політичного захисту, хто праці та житла змушені були влаштовуватись, крім воєводських міст, у провінції, в містечках і селах. Крем’янець, Золочів, Коломия, Снятин, Самбір, Дрогобич, Тернопіль, Мукачів, Хуст, Перемишль, Каліш, Тарнув (крім Львова, Чернівців, Станіслава, Кракова, Праги) прийняли еміґрантів з Великої України та інтеліґентів-західняків, яким не знайшлося місця у центральних культурно-освітніх і державних установах переможців — фактично окупантів. Так, відомий письменник, досвідчений редактор Осип Маковей вчителював у Заліщиках; популярний белетрист і комісар у Самборі за часів ЗУНР Андрій Чайківський бідував у Коломиї; європейської слави новеліст Василь Стефаник господарював у рідному селі; даремно домагався професорського місця у Кракові і Львові літературознавець Кирило Студинський, постійно шукали праці колишні «молодомузівці», активні учасники національно-визвольних змагань Василь Пачовський, Петро Карманський, Осип Назарук, Остап Луцький... У селах знайшли притулок Дарія Віконська, Іванна Блажкевич, Юрій Горліс-Горський...Розпорошеність українських діячів культури, всілякі перешкоди в організації активного й регулярного літературно-мистецького життя на Захід від Збруча були наслідком геополітичних умов 20-30-х-х рр. Той факт впадав у вічі іноземцям і навіть декому здавався нездоланною причиною, що гальмує літературно-мистецький процес, породжує провінційність української культури. Так, польський критик Володимир Пєтшак, який постійно проживав у Варшаві, а друкувався у різних журналах Речі посполитої, після відвідин у 1937 році Львова писав: «Молоде українське мистецтво потрапляє щораз у глибшу ізоляцію — така ситуація нестерпна [...] Треба зрозуміти специфічну ситуацію українських письменників: немає там літераторів у нашому розумінні цього слова. Ті люди не могли б жити з пера. Вони або приватні підприємці, або урядники кооперативів, або селяни... Закинуті в малу провінцію під Коломию, позбавлені зв’язку з духовним вируванням сильних середовищ, вони є авторами однієї або кількох книжок. Таланти позбавлені допливу нових вражень і спонук, швидко гаснуть». Цитована стаття «Z literatury ukrainskiej», надрукована у варшавському тижневику «Prosto z mostu» (1938. - №41. — С. 7), була відгуком на польський переклад роману У.Самчука «Волинь». Відгук не став рецензією, переріс у статтю, яка торкалася кількох проблем і містила враження від участі автора у відзначенні 50-річчя створення «Молодої Музи». Виявилося, що серед присутніх на вечорі був тільки один гість-поляк — автор статті, який з прикрістю констатував: «Ми не знаємо умов ані щоденного українського життя, ані життя суспільного. Тому немає нічого дивного, що ми не знаємо і духовної творчості українців», і пропонував, щоб польські письменники і публіцисти «налагодили зв’язки з українською культурою та її представниками» [Там само]. В.Пєтшак потрапив у середовище тих українських письменників, які у 30-х роках були значною мірою вже забуті, про що свідчить і П.Карманський у спогадах «Українська богема» (1936). Фіксуючи деякі безсумнівні факти львівського мистецького життя (розпорошеність і важке матеріальне становище українських письменників, репресії в УРСР, загострення стосунків між українцями і поляками за умов санаційного правління в Польщі), польський публіцист виявив власну міру обізнаності з українською духовною культурою, зі станом українсько-польських літературних зв’язків, їх європейського контексту, неглибоке розуміння цих справ: «Перервані політичні зв’язки з Віднем послабили привабливість і вплив німецькомовної культури... Прага, попри все, тобто помимо Сеника і штучно підживлюваних симпатій, може бути атракційною тільки для еміґрантів, які там сховалися» [Там само]. Цей приклад дуже влучно ілюструє необхідність, яка постає перед сучасним дослідником, вдумливої інтерпретації джерел, їх зіставлення і кореляції при реконструкції тодішньої ситуації функціонування української літератури і літературної критики саме як різних виявів естетичної свідомості, літературно-мистецького критицизму. Відсутність державної підтримки українських митців і, навпаки, державний протекторат над польськими, — одна із причин відмінних темпів розвитку й різної інтенсивності духовної культури двох найчисленніших народів Другої Речі посполитої.