Український поетичний авангард кінця ХХ ст.

Його «Депутатська пісня» мала значний резонанс, оскільки викривала псевдопатріотизм новообраних депутатів. В. Неборак згадує, що бубабісти не хочуть «писати на замовлення чи під диктування подихаючої комуністичної доктрини, ні будь-якої іншої», хочуть «нарешті: зосередитись на літературі. Але, виявляється, в умовах України яко держави, соборної і незалежної, — нікуди втікати від соціумного контексту». Замість банальної патріотичної тематики поети змальовують реальність такою, якою вона є насправді, а ця реальність часто набуває апокаліпсичного звучання.

У творчості неоавангардистів спостерігається змішання «високих» і «низьких» жанрів. Наприклад, класичні форми — сонет і поважний гекзаметр — досить мирно сусідять із «фабричною пісенькою» чи пародією. З'являються модернізовані класичні жанри: українська віршована барокова драма, бурлеск, травестія, сонети тощо. Окрім того, «високі» жанри наповнюються авангардним духом, вони написані за темами апокаліпсичного світу (прикладом можуть слугувати «Кримінальні сонети» Ю. Андруховича).

Чому саме в кризові періоди розвитку літератури виникає потреба в низьких жанрах, тобто в масовій культурі? Критик Л. Таран пояснює це явище протестом проти нав'язуваної народництвом вимоги творити зрозумілу масову літературу «Культура, як і будь-яке явище людської цивілізації, має обслуговувати різні верстви, її структура мусить бути розгалуженою. Йдеться про повноту, наповненість культури. І про специфічне бачення проблеми маскультури, зокрема української.. Серце донецького шахтаря прилучиться до української культури і української мови не в реакції на найкращий роман В. Іванчука... а на українськомовну політичну анекдоту чи українськомовне скавуління джазових ритмів. На всю різноманітність «нижчих» жанрів». Отже, у поезії завжди існувала потреба в найрізноманітніших жанрах, як «високих», так і в «низьких».Слід зауважити, що в поетиці авангарду перша та третя хвилі мають спільні та відмінні риси. Наприклад, А. Погрібний вважає, що неоавангардисти 1980-х pp. не стільки продовжують традиції авангарду 1920-х pp., скільки пригадують їх «Споріднюють обидві хвилі спільні прийоми поетики, — пише він, — зухвалий виклик провінціальності, малоросійству, різке заперечення стереотипів. Водночас чітко спостерігаються й відмінні риси: у футуристів 20-х поезія перейнята

наївним революційним пафосом, ренесансною вірою в перебудову світу та комуністичну утопію. У неоавангардистів не тільки відсутній будь-який пафос, більше того, визначальний настрій — похмурий, песимістичний («чорний гумор»). Приміром, Семен Либонь проголошує: «Де ви ідеали? Девальвували»; Юрко Позаяк депресивно констатує: «Мені від щастя вити хочеться»; або Павло Вольвач песимістично підкреслює:

Земля змаліла. Знизивсь Місяць,

Лиш смерть одна — несходима.

Щось каже їй життя у відсіч.

Життя... Та скільки ж того дива.

* * *

Як морожений хек, позлипалась юрба.

Замість музики — скреготи й виляски.

І немає для чого тут жити. Хіба

Переписувать подумки вивіски.

Загорнути б цей світ, заорать, загребти...

Але він все чавунно сіріє.

А з ротів виростають колючі дроти,