Український поетичний авангард кінця ХХ ст.

у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів

ми останні предтечі Великого Царства Диявола

ми зчиняємо галас і це називається гімн

ми сякаємось в руку і це називається правила

Головне завдання неоавангардистів — зруйнування народницьких стереотипів у сприйнятті української поезії, основними мотивами якої майже два століття були визвольна боротьба й любов до батьківщини, а поет виступав будите-лем народної свідомості, пророком нації. Неоавангардисти стверджують, що поет — це звичайна людина, яка може (має право) бути недосконалою. Мабуть, найпромовистіше сказав про це В. Неборак в одному інтерв'ю: «Ми намагалися зруйнувати певні стереотипи загумінковості української літератури, ніби це щось таке сільське, народницьке, повчальне, гіпертрофовано-цнотливе».

Поети-неоавангардисти звернулися до І. Котляревського, а їхнім улюбленим героєм став Еней. В. Неборак наголошував: «Наш батько — це є Котляревський. Це засновник бурлеску»; як і Еней, герої авангардних поезій мандрують світом, потрапляють у пригоди й ніде довго не затримуються. Відтак творчість молодих поетів набула необарокового змісту, стала приховано філософічною. Провідні барокові мотиви — проголошення особистої свободи й земних насолод, культ гріховності, часом навіть гіпертрофованої аморальності, мотив марноти марнот (якими стає й національна проблематика) — заполонили авангардну поезію кінця 1980-х pp. Замість патріотичного пафосу поети третьої хвилі проголосили культ безмежної свободи кожної людини. В. Неборак сказав про це дуже красномовно: «А я це місиво мішаю (марнота все — кати і жертви), коти і миші».З якою ж метою неоавангардисти так щедро використовували творчість І. Котляревського? Чому їх творчість вважається знаковою на зламі XX і XXI ст.? Річ у тому, що вивищення засновника української літератури означає переосмислення попереднього літературного шляху, адже свого часу автор «Енеїди» став знаковою постаттю в літературі, ознаменувавши початок нової естетичної епохи. І. Котляревський був близький поетам-авангардистам не тільки бурлескно-гумористичним тоном своїх творів, але й різким запереченням віджилих традицій. Тобто поети 1980-х pp. започаткували розвиток нової естетичної епохи на зламі XX і XXI ст., а саме — перехід від соцреалізму до розмаїття стильових течій і напрямів.

* Потреба зміни «високої» культури «низькою» як найвизначальніша риса Карнавалу спонукала неоавангардистів удатися до переписування класики, до іронічно-саркастичного переосмислення попередніх текстів. Радянська література з її суцільною заідеологізованістю стає предметом гострої іронії, тотального висміювання та пародіювання. Це виявляється в цитуванні класиків, у використанні літературних алюзій, розшифровувати які має високоосвічений читач (алюзія — жарт, натяк: відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу з розрахунку на ерудицію читача). Класика стає предметом карнавальної гри. Наприклад, бубабіст В. Неборак у своєму вірші «Мені тринадцятий рік минав» творчо використовує цитати з Шевченкових текстів («Мені тринадцятий минало», «Причинна», «Сон», «Мені однаково...»); інший поет-авангардист Семен Либонь з «Пропалої грамоти» створює цикл під промовистою назвою «Колекція поетів», стилізуючи під Шевченка, Франка, Сосюру. Тичину тощо.

Найбільша частина поетичних пародій була спрямована проти фальшивої патріотичної тематики й надмірної заангажованості української літератури народницького спрямування. Ю. Андрухович, який представляє так званий класичний бубабізм, із цього приводу зауважує: «Це збочення до постаменту, брили, закам'янілості... опущених додолу вусів і насуплених кущуватих брів уявлялося мені чимось на зразок дитячої національної релігії». Замість патріотичних почуттів у поезії молодих авторів зазвучали нотки зневіри, песимізму, заперечення попередніх цінностей та ідеалів. Юрко Позаяк написав поезію «Дядько Онисим не знає англійську», яку можна сприймати як пародію на вірш Б. Олійника «Про хоробрість» Наприкінці 1980-х pp. стало зрозуміло, що національно-патріотична ідея дискредитувала себе, надії на сподіване відродження не справдилися, тож іронічний пафос таких віршів цілком умотивований. Особливого розголосу набув відомий вірш О. Ірванця «Любіть Оклахому! Вночі і в обід», що пародіює поезію В. Сосю-ри «Любіть Україну». О. Ірванець висміює всіх «перефарбованих» людей:

Раптово усі поставали борцями,

Усі з піджаків майорять прапорцями.