Тигролови чи Людолови? Тоталітарна система як вона є (за творчістю Івана Багряного
Безкінечна віра в людину, возвеличення надії в безвиході й долання екстремальних ситуацій визначають буттєвий оптимізм твору. Для Багряного — людини та художника — головне переконати читача в тому, що за будь-яких обставин людина може й повинна бути людиною. Тому його Григорій Многогрішний переміг. Переміг відчай і безвихідь, фізичну знемогу й підлість сталінських тигроловів, випростався велично й гордо, залишився Людиною, утвердився в переконанні, що людина — найвеличніша з усіх земних істот. Григорій Многогрішний переміг передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберігу собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати та вірити, що людина може й повинна кинути виклик цілій системі — і вистояти. Перемога Григорія над «людоловом» Медвиним символізує боротьбу гордого й волелюбного українського народу проти жорстокого тоталітарного режиму, що калічив людей фізично, але не зміг подолати їх духовність, бо, як говорить один із в'язнів, «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!»
Привертає увагу також поетика твору. Багряний-письменник поєднує елементи символізму, неоромантизму, експресіонізму, необароко.
На літературному конкурсі у Львові ця книга вийшла під назвою «Звіролови» (скорочений варіант «Тигроловів»). Роман одразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за кордоном і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності. Як зазначав у 1963 р. критик Ю. Лавріненко, «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, «совєтського чєловєка» і показали під нею незламну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби.
Услід за «Тигроловами» вийшли інші твори, що засвідчують жанрову майстерність і неординарність автора: роман «Люба» (1944 p.), відновлена з пам'яті збірка «Золотий бумеранг» (1946), виспівана в камері смертників повість «Морі-турі» (1947 p.), у котрій розкривається трагічна доля в'язнів сталінських тюрем, комедія-сатира «Генерал» (1948 p.), повість-вертеп «Розгром» (1948 p.), присвячена пам'яті поета Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі в 1943 p., роман «Сад Гетсиманський» (1950 р.)«Сад Гетсиманський» — не «звичайна біблійна історія», як може видатися на перший погляд, це тюремний роман, в основі якого — документальні факти. Іван Багряний знову кидає людину у вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака. Розповідає про чотирьох синів уже померлого Якова Чумака, який духовно не відходить, а навпаки — живе, зміцнює сили своїх синів, «супроводжує» наймолодшого — Андрія — по лабіринтах внутрішньої тюрми НКВС, у якій він, очорнений чиєюсь підлою намовою, змушений пройти всі «дантові кола» тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій кривавої єжовської епохи. І знову, як за Григорієм Многогрішним, так і за Андрієм Чумаком, вивищується постать їхнього творця, який «наділив» своїх героїв власними переживаннями, а головне — спогадами, враженнями, сподіваннями. У романі автор наголошує: «Людина — це найвеличніша з істот. Людина — найнещадніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом».
«Сад Гетсиманський» не мав такої популярності, як памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», але преса вшанувала твір захопленими відгуками: це був, по суті, перший у світовій літературі художній твір про страшний другий світ «шостої частини світу» — світ внутрішніх тюрем НКВС, концтаборів, етапів, допитів, провокацій Багряного-гуманіста. Сучасний польський літературознавець Юзеф Лободовський зазначив: «З одного боку, книжка Багряного є разючим документом радянської дійсності, який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане, а з іншого боку — є виразним свідченням глибинного гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів роздивитись людські риси навіть у найозвіріліших особах». Критики також відзначають емоційно-пружний, експресивний, Поетичний стиль.
Після «Саду Гетсиманського» побачили світ повість «Огненне коло» (1953 p.), у Яке потрапила під Бродами в Другу світову війну українська патріотична юнь, віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956 p.), роман «Маруся-Богуславка» (1957 р.) — перша частина задуманої трилогії «Буйний вітер» — про долю української молоді в сталінській системі, роман «Людина біжить над прірвою» (1965 p.), твори для дітей, яким автор надавав особливого значення, — «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1947 p.), «Телефон» (1960 p.).
Неабияку цінність у творчому доробку Івана Багряного має його повість «Огненне коло», яка оповідає про трагедію під Бродами, про «одну з найтяжчих тем усієї нашої визвольної боротьби» — так охарактеризував її сам автор у зверненні-післямові до читача. Художнє полотно виходить за рамки повісті. Це не тільки повість, але й трагедія, і містично-психологічний трилер, в основі якого — криваві події недавньої української історії. Він — про трагічну загибель української дивізії «Галичина», сформованої в структурі німецьких військ і розтерзаної двома могутніми й жорстокими арміями — фашистською та радянською — на теренах Львівської області влітку 1944 р.
На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця та розшматованих туберкульозом легенів Іван Багряний намагався завершити написаний у 1948—1949 pp. роман «Людина біжить над прірвою». Характеризуючи цей твір, відомий український літературознавець Василь Гришко зазначав: «Це — безперечно видатний вклад у сучасну українську літературу, бо це в нас таки перший, синтетично-художній, а не просто мемуарно-хронікальний, твір великопрозового жанру про трагічно-героїчну долю приреченої на загибель, але затятої в своєму протиставленні ворожим силам української людини в ситуації чужої війни на її «не своїй» землі. Та головне — це також перший такого характеру твір, що трактує в нашій літературі цю тему не в поширеному в нас поверховому «ура-патріотично-му», а в чисто людському й загальнолюдському плані, хоч, звичайно, в українській конкретизації загальнолюдського. Причому сам життєвий матеріал, на якому побудовано твір, як видно, є великою мірою навіть автобіографічний, але він настільки художньо узагальнений і піднесений до рівня історичної типовості й філософсько-символічної значимості, що набуває у творі часом епічно-поетичного звучання, сягаючи в кульмінаційних місцях аж до міфотворчості. Власне, саме цей твір є чи не найяскравішим зразком художнього втілення типово «багрянівськими» засобами типово «багрянівської» теми-ідеї — перемоги людини на іспиті людського в ній у межовій для неї ситуації». ,Багряний був ще й поетом, який більше за все цікавився суспільно-політичними проблемами рідного краю й народу, тому й до літератури підходив із суспільно-політичної точки зору, трактуючи її як засіб досягнення певної мети, тобто до поширення суспільно-політичних ідей і поглядів. Його вірші, як і вся літературна та публіцистична творчість, мають виразне ідейно-політичне та патріотичне спрямування. Багряний прагне приголомшити читача, полонити його та змусити йти за ним чи прийняти його думки та погляди. Для цього він користується різними поетичними засобами, тропами та фігурами, які роблять його вірші «промовистими». У них багато публіцистики та декларативності, тому що поет прагнув виразити в них свої патріотичні думки й прагнення якнайбільш голосно. Поезія Багряного бадьора й оптимістична.