Тигролови чи Людолови? Тоталітарна система як вона є (за творчістю Івана Багряного
Іван Багряний — літературний псевдонім Івана Павловича Лозов'яги, одного з найяскравіших і найдраматичніших представників українського письменства XX ст.
Він народився 2 жовтня 1906 р. у с. Кузьмині на Полтавщині (тепер Сумська обл.) у родині муляра Павла Лозов'яги. Про свої дитячі роки та початок літературної діяльності, мабуть, найкраще сказав сам письменник, який у листі до Дмитра Нитченка згадував: «Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім... тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп'ям, в 1915».
У 1916—1919 pp. продовжував освіту у Вищій початковій школі м. Охтирки, Де був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив українською мовою.
На все подальше життя в пам'яті закарбувалася страшна своєю жорстокістю, кривава картина 1920 p.: на очах у чотирнадцятилітнього Івана чекісти та бійці винищувальних загонів, увірвавшись на пасіку, закатували його однорукого діда-пасічника та дядька за приналежність до армії Симона Петлюри. Згодом на Соловки загнали й другого дядька, звідки той не повернувся.
Три роки — від 1926 р. до 1929 р. — Іван Багряний навчався в Київському художньому інституті. Інститут закінчив, однак через політичну «неблагонадійність» його не допустили до захисту диплома, бо мав ще й інший «фах» — літературу, у якій виявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настанови.
У життєвій і творчій біографії поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадського й політичного діяча Івана Багряного залишилося ще багато «білих плям» Багато в чому може допомогти Григорій Костюк, якому Багряний передав на збереження частину своїх рукописів ще у Львові 1944 p., наче передчував, що його другові з харківських двадцятих доведеться вголос жалкувати за ним і писати, що українська література втратила «в розквіті творчих сил насамперед оригінального, уникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу».
Григорій Костюк визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху Івана Багряного: 1926—1932 pp. — початок літературного шляху до першого арешту; 1932—1940 pp. — період ув'язнень й концтаборів; 1941 — 1945 pp. — період Другої світової війни і окупації України; 1945—1963 pp. — повоєнна доба й еміграція.
Сам письменник згадував про драматичні події періоду арешту, ув'язнень, концтаборів, утеч: «В 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув'язнений в Харківській т. зв. «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах т. зв. БАМЛАГу. Термін не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд у зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення — «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати, це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському державному театрі декоратором. Після вибуху війни був на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому запіллі. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». В 1942 році мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався...» За кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в драматичні долі героїв його творів.Іван Багряний вписав своє ім'я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу, Річ у тому, що в письменника — в'язня сталінських концтаборів по війні був єдиний шлях — еміграція. Європою ще котилися хвилі тисяч і тисяч полонених, вигнанців, «переміщених осіб», а Іван Багряний разом зі своїми колегами вже створив (восени 1945 р.) літературно-мистецьке об'єднання українських еміграційних письменників — Мистецький Український рух (МУР), яке згодом перетворилось у США на Об'єднання українських письменників «Слово» із центром у Нью-Йорку. Із цього часу розпочалась активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У повоєнні місяці він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», у якому звертався до європейської громадськості: «Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».