Під тягарем камінного хреста. (за творчістю Василя Стефаника)

Кожен твір Стефаника — це творча праця, згусток нервів, трагедія душі, вистраждана в слові. За словами самого автора, він брав тему у свою кріпку хлопську жменю й витискав з неї всю воду. Примарами минулого постають перед очима його герої. Усі вони, за словами Марка Черемшини, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Від розпуки вони неспроможні висловити те, що відчува­ють, але читач чує ті невимовлені, застиглі в горлі слова. У новелах Василя Стефаника герої виписані недомовленими словами, і ці недомовлені слова зву­чать тяжким стогоном.

«Марія» була написана 1917 р. та присвячена Івану Франку. Тоді ж Стефаник повернувся до рідного Русова, посивілий і постарілий Воєнні переживання, журба за дітьми, які весь час залишалися в прифронтовій смузі, відновлення творчої діяльності не давали письменникові спокою. Стефаник продовжує пи­сати. За словами Михайлини Коцюбинської, «Стефаникові творчі муки — це щось більше, ніж класичні муки слова, так добре відомі поетам. Вони пов'язані не стільки з обтісуванням, оформленням, переборенням матеріалу, скільки з повнотою входження в цей матеріал, як у життя, з автентичністю переживання Стефаник не вмів послуговуватися художньою умовністю, як панцирем Те, про що писав, переживав щоразу заново. Чесно. Вповні. Не шкодуючи себе.. » Іван Труш писав: «Новели Стефаника настільки оригінальні, що читач мусив би пере­конатися, що творча сила літератури українського народу, як і його душа, є наскрізь індивідуальні і відрізняються від усього того, що нам дає Європа»

Європейський імпресіоніст Едвард Мунк писав: «Я малюю не те, що бачу, але те, що я уздрів». Те саме стосується творчості Василя Стефаника. Він вилучив зі змісту своїх творів усе несуттєве, побічне, декоративне, описове, залишаючи самі оголені явища та факти. Автор переборював зовнішність, проникав крізь неї і сло­вом оформлював внутрішні стани людської душі. Експресіонізм хотів показати людину та весь земний світ такими, якими вони є насправді, неприкрашеними та змученими протиріччями, висвітлити глибинну сутність буття, зробити видимим невидиме, що знаходиться по той бік речей. Французький дослідник Чарлз Л. Гінд пише: «Коли хтось кинув камінь у ставок, то це його експресія. А рух каменя викли­кав хвилі поширеними колами, що порушили поверхню води. Приплив порушеної води стривожив і порушив прибережні трави і квіти. Таким чином через експресію настало спілкування з усім оточенням, зі світом і космосом».

Прикладів такого світовідчування можна знайти багато у творах Василя Сте­фаника. Наприклад, у його оповіданні «Камінний хрест» є образ спілкування з оточенням. Так само, як камінь, кинутий у ставок, тривожить усе довкілля, у цьому творі Іван з конем і возом під час роботи «лишали за собою сліди коліс копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи та тривожачи довкілля, бо «придорожне зілля і бадилля гойдалося. вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на її сліди» Важливе тут ще й те, що колеса, кінські копита та п'яти Івана творять єдність своєю експресивною дією руху, залишаючи сліди. Цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, з'єднується з ним v цілість, бо порушене тим рухом зілля повернулося рухом до слідів коліс, копит і п'ят, скидаючи на них росу Коло замкнулося у взаємній внутрішній комунікації

Новелу «Камінний хрест» було написано на початку 1899 р і тоді ж таки надруковано в «Літературно-науковому віснику» Прототипом Івана Дідуха був русівський селянин, який листувався зі Стефаником після виїзду до Канади Камінний хрест, який поставив Дідух, ше й досі стоїть у Русові.В оповіданні - єдність з усією землею та космосом, викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Тут влучно вжитими активними дієсловами показаний внутрішній рух і закрите в колі взаємнення, яке створює цілість і єдність. Тінь Івана та горба несло разом сонце «далеко на ниви». Але лише його тінь виглядала Як тінь велетня, бо він був тим елементом, який оживляє все навколо себе. Спочатку ожив горб, бо він «зібгав у дугу» постать Івана, він «їсть сонце» та «п'є дощ», тому мусить родити хліб -Задарма не можна жити, тому горб має працювати — родити хліб, і Іван повинен працювати, збира­ючи цей хліб з горба, щоб також їсти. Тут відбувається об'єднання протиріч зігнута в дугу до землі постать Івана об'єднується з його тінню, поширеною в безмежну далечінь. Експресія Івана, яка є його працею, спонукає горб до праці, зрушує землю до руху життя, бо його тінь просувається далеко по нивах і, засло­нивши їм сонце, також їх тривожить. Іван — велетень, оскільки володіє всім навколо себе й об'єднує його в одну нерозривну цілість.

Виїзд до чужої країни — Канади — розірвав у його душі цей зв'язок єдності зі світом Автор пригадував в останні роки життя: «Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього, і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться»

«Камінний хрест» — це воздвигнутий рукою та словом письменника велич­ний пам'ятник людським стражданням. Велика туга лягла йому на душу, йому здавалося, що життя його покинуло, бо він «каменів». Василь Стефаник часто вживає у своїх творах образ каменя для позначення омертвілої душі. Письмен­ник знову використовує засіб перенесення стану людської душі на мертвий предмет, щоб матеріалізувати його, — камінь, який вода викинула на чужий берег. Це водночас і доля Івана, яка викидає його до чужої країни: «То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний... Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на втрачене щастя. Отак Іван дивиться на людей, як той камінь на воду»