Під тягарем камінного хреста. (за творчістю Василя Стефаника)

1897 р. в Чернівецькому двотижневику «Праця» вперше було надруковано сім новел Стефаника, і одразу він став широко знаним українським письменни­ком. Спадщина письменника — це книги новел «Синя книжечка» (1899 p.), «Камінний хрест» (1900 p.), «Дорога» (1901 p.), «Моє слово» (1905 p.), «Земля» (1926 р.) та ще кілька творів, не виданих окремою збіркою за життя автора.

Кожна новела Василя Стефаника проймає пекучою, як вогонь, думкою, і нема жодної такої, яка б не краяла серце; нема в автора жодної новели, витворе­ної лише фантазією митця. Кожна картина вихоплена з життя самого письмен­ника, або близько знаних людей.

Зіткнувши в новелі «Палій» двох людей із сильними характерами, але різного соціального стану, Стефаник силою художніх образів дає сучасному читачеві зрозуміти й пережити душею ті настрої, що склалися в галицькому селі перед революційними виступами народу на початку XX ст. Симпатії автора на боці наймита Федора, який починає бачити, що скрізь «багач за столом, а наймит коло порога». Уперше зривається Федір під час «вільних виборів» до австрійсь­кого парламенту: не стерпів удару Курочки в лице, постали за Федора наймити, і «потекла кров». Ці «вільні вибори» — просто знущання з народу. Навіть жан­дарми, які були поруч, сміялися з того «маскараду», «як коли б мали перед собою дитячу забавку». Таким чином підходити до розв'язання складних проблем може тільки Стефаник — людина революційно-демократичного світогляду.

Залишилось усього кілька перших поезій, характерними рисами яких є впливи символізму та поєднання містичної філософії з пейзажною лірикою. Ці твори започаткували перший період у творчості Стефаника (1896—1901 pp.), адже ще до виходу «Синьої книжечки», що принесла автору велику славу, 1897 р. у чер­нівецькій газеті «Праця» з'явилися перші публікації його новел і одразу стали дуже популярними. У Польщі в цей час заговорили про Стефаника як про «гені­ального русина». Одна за одною виходять збірки його новел і їх переклади.

Від 1908 р. до 1918 р. Стефаник був послом австрійського парламенту від радикальної партії, дуже пильно виконуючи свої обов'язки посла на Покутті. Перша світова війна залишила глибокий слід у житті та творчості письменни­ка. Пережите під час війни та щира атмосфера спілкування з близькими дру­зями після вимушеного п'ятнадцятирічного мовчання повернули Стефаника до творчості. Новелою «Діточа пригода» (1916 р.) розпочався другий період творчості Василя Стефаника.

Чимало у Василя Стефаника новел про дітей. їхня доля, як і майбутнє рідного народу, дуже хвилювала його. Діти з «Новини» — це «мерці», їх приреченість така ж очевидна, як і доля батька — Грицька Летючого. Трагізм тут не тільки у вбивстві батьком дочки, айв усвідомленні того, що смерть легша за життя. «Кленові лист­ки» — твір про дітей без дитинства. У героя новели наймита Івана «страшна любов до дітей». Ця «страшна любов» розвіє їх, як кленові листочки, по далекій невідомій Канаді, аби тільки вони лишилися жити. Наймит Іван усе життя проводить у ро­боті: від його праці пан такий гладкий, «що муха по нім не полізе», він косить його лани, забуваючи про себе та про дітей, а вони ростуть, «як щенята коло голої кістки». В оповіданні вчувається тужний спів Стефаника про страчене дитинство, як на­родна пісня про кленові листочки — символ тяжкого життя сиріт.

У новелі «Катруся» дівчинка — єдина донька в батьків — своєю хворобливі­стю доводить їх до розпачу. їй потрібні молоко, білий хліб, а вдома цього немає: усі «в'януть на бараболі», батько впадає в такий відчай, що проклинає дружину та дочку, бажає їм обом найшвидшої смерті, аби разом збутися й поховати обох.

Уся повоєнна творчість Стефаника — це голосний протест проти польського свавілля, протест, закований у мистецьке слово. Він оспівує героїчну боротьбу Західної України проти польської навали, описує тугу народу за своєю держав­ністю. У цих нових новелах сила слова письменника ще більше зміцніла. Його ставлення до власної творчості стає більш критичним. Слово Стефаника стає коротшим, щораз жорсткішим, наче він хоче швидше викинути із серця всю силу, весь біль, що зібралися в ньому за багато років мовчання.Відчувши під час світової війни, що український селянин стає опорою нації в боротьбі за державність, Стефаник підняв образи селян до загальнонаціональних поетичних символів і усвідомив себе поетом цілої нації. Уперше у творчості письменника з'являються образи новітніх інтелігентів, які «співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і народ до них прилип коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися»

Трагедія особистого життя та суспільний гніт розривали вразливе серце пись­менника 3 нього вибухали гнів і пристрасть, натхненна пісня й розважливий роздум, синівська любов до матері-землі та спопеляюча ненависть до зла. Він пішов до людей, «бо тота дорога була єго судьбою. любив свою дорогу над все.. » Кожна його новела — це картина трагедії селянського життя трагедії разючої бідності, безнадійної самотності, невимовної туги від розлуки з рідною землею; світ, повний смутку й водночас несказанної краси та любові до людини входить у серце читача й не дає спокою.