Ольга Кобилянська - царівна української літератури
Друге крило-відповідь на творчий пошук О. Кобилянської становить світ Карпат. Його мешканці - гуцули нічим не поступаються іншим героям зі сфери мистецтва й інтелігенції. Це волелюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса (як зовнішня, фізична, так і внутрішня, духовна) викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, він мислиться як органічна складова самої природи; зливаючись і розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле. Такою є гуцулка Параска з новели "Некультурна". Кожен епізод її життя, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою великозадуманого плану, продиктованого Богом і природою.
Природа є й органічним світом Гуцула з новели "Природа" Однак вона не є тлом, на якому розгортається любовна пригода двох пройнятих чуттєвим потягом істот; це дійова особа психологічного ряду, яка співпереживає з ними найтонші порухи душевного пориву. Природа, як і Гуцул, відкрита, горда й неприступна, вона незборима, страшна й незбагненна у своїй красі та силі. Саме такою вона манить до себе її - русинку з рудим волоссям, для якої стає проекцією її власної душі.
Справжньому митцеві ніколи не загрожує одноманітність, він завжди оригінальний і неповторний. Будучи вірною концепції свого героя, водночас володіючи тонким відчуттям світу, О. Кобилянська створює образ ще однієї сильної особистості - гордої, незалежної, самодостатньої - у шедеврі "пейзажної новели" "Битва". Цього разу нею стає ліс, який із небувалою силою експресії переростає в живу істоту, здатну відчувати красу, яку дарує життя, біль і страждання, які приносить смерть.
Спустошення й абсолютна мертвеччина, що прийшли на зміну бою, сповнюють гіркотою від усвідомлення страшної істини, людина, яка своєю особою радісно провіщає переможну ходу цивілізації, у своїй суті залишається великим варваром
Художнє експериментування письменниці в руслі модерністичних тенденцій знайшло також своє вираження в жанрі поезії в прозі.У 1900-х pp. XX ст. Кобилянська подарувала українській літературі шедеври не лише жанру малої прози: 1902 р. вона пише соціально-психологічну повість "Земля", а 1909 р. - лірико-романтичну повість "В неділю рано зілля копала" Обидва твори остаточно вписали ім'я їхньої авторки в історію української літератури, а за сприятливих умов історико-політичних реалій, поза сумнівом, ввели б О. Кобилянську й до реєстру вершинних зразків світової класики.
У повісті "Земля" перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою. Повість "В неділю рано зілля копала..." розпочинається українською піснею "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Вона в сконденсованій формі, виконуючи функцію своєрідного прологу, передає сюжетну колізію, навколо якої вибудовується сама повість: дівоча помста за зраджене кохання. Однак трансформований крізь призму авторового світосприйняття традиційний сюжет набуває нових рис, свіжих смислових відтінків, переростаючи в інший вимір самобутнього повістевого побутування. У повісті здійснюється спроба розкриття універсальної та наскрізної для твору в цілому теми провини та покарання за неї
Поза всяким сумнівом, творча манера, у якій виписана повість "В неділю рано зілля копала..." не позбавлена рис. притаманних поетиці романтизму, поза-як у тексті відчутний беззаперечний вплив романтичного світовідчуття авторки О. Кобилянська вибудовує модель романтичного двосвіття - людського й циганського - у психологічній площині конфліктності провини й покарання Письменницька проекція повістевої проблематики в простір таємничості, загадковості, недосказаності, віщувань і прокльонів, порушуючи приховані пласти інтуїтивного, несвідомого, демонструє глибину філософського виміру, умовно вираженого в сентенції: "Чому, Боже, так тяжко людям до щастя дібратися?". Відтак це свідчить про самобутність творчого обдарування О. Кобилянської та забезпечує довге життя її твору.
На той час припадає й продовження порушеної в ранніх повістях "Людина" та "Царівна", а також у новелах морально-етичної проблематики неординарної особистості, митця й інтелігента в суспільстві, пошуків і шляхів самовдосконалення та творчої реалізації, модифікованої в повістях "Ніоба" (1905 p.), "Через кладку" (1905 p.), "За ситуаціями" (1913 p.). Упродовж 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низьку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розлуку й біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною: "Лист засудженого вояка до своєї жінки", "Назустріч долі", "Юда" (усі - 1917 p.), "Снітся" (1922 p.), "Зійшов з розуму" (1923 p.), які увійшли до збірки "Але Господь мовчить!" (1927 p.).
У період 1920-1930-х pp. з-під пера письменниці виходять новели, у яких відчувається вплив символізму та містики; сюжетами деяких творів стають злочини, зумовлені патологічними відхиленнями людської психіки: "Лісова мати" (1917 p.), "Василка" (1922 p.), "Вовчиха" (1923 p.). "Огрівай, сонце..." (1927 p.), "Пресвятая Богородице, помилуй нас!" (1928 p.), "He смійтесь" (1933 p.).