Олена Теліга -поет, громадянин, борець

Олена Теліга пішла тим активістським неоромантичним шляхом, де літературні віхи із суворою необхідністю змінюються життєвими. Шляхом, який неодмінно закінчується героїчною катастрофою. Жертва заради Вітчизни — основна тема поезії Олени Теліги й водночас — тема її життя. Російський літературознавець Юрій Тинянов висловив думку, що саме смерть остаточно «оформлює» письменницьку біографію, стає трагічним, але необхідним елементом певного індивідуального літературного феномену. Випадок Олени Теліги в цьому плані — саме грандіозний. Перед нами митець, який майже одразу розпочав з тієї теми-домінанти, яка є псевдонімом смерті, яку поет виразно бачить не лише у своїх віршах, а й наприкінці свого життя.

Олена Теліга була поетом від Бога. її образи й ідеї — оригінальні, форма віршів — елегантна, ставлення до життя — горде. Поетеса лишила нам справжню панську поезію в найкращому значенні цього слова, поезію, позбавлену вульгарного та простенького. Вона з'явилася, спалахнула та згоріла на тяжкому і сірому, потім криваво-червоному небі війни та революції, неначе блискуча зірка. Хоч вона згасла фізично, її яскраве світло досі сяє нащадкам.

Вимоги до себе як до поетеси в Олени Теліги були досить високі, тому й кількість творів у неї невелика. При наданні своїм поезіям остаточної, закінченої форми авторка шукала для кожної емоції слова, які передали б найточніший смисл. Кожному почуттю в Олени Теліги мало відповідати лише одне-єдине слово, яке підходило тільки до цієї емоції, і це слово поетеса шукала довго, доти, доки не знаходила точне й влучне. Олена Теліга геніально пов'язувала близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або вчорашнім, у зерні бачила рослину, у цвіті — плід, У житті — смерть, а в смерті — Життя.

її вірші пов'язані однією ідеєю, єдиним стилем, для них характерні шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови, стрункість ліній і пружність будови. Загальне відчуття чогось, що пориває душу від земного, сірого, буденного — у небо, у височину. У поезіях Олени Теліги не знайти «тріпотно-пестливих» або «рожево-мрійних» барв, часто вживаних нашими ліриками, не знайти сірих, брудно-рожевих чи брудно-голубих барв, що роблять твори естетів нудними й одноколірними, — усі барви в неї яскраві, блискучі, малюнок написаний контрастними, гарячими барвами.

Натура в Олени Теліги — поривчаста, трагічна. Передчуття нової епохи наповнене для неї подвійним смаком «меду і полину». Це людина, яка гостро переживала ганьбу й рабство своєї нації. Автор — як вільний птах, який рветься крізь ґрати, він знає, що той, хто хоче продертися через дротяну загороду або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, сліди крові, інколи й саме життя: «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно». Але хто злітає вгору, може впасти додолу, будь-який перескок через вогняну межу є небезпечним, тоді завжди ллється кров, а водночас з'являється біль і радість, що нова людина прийшла на світ.Таке буває й із цілими народами. Народ, який хоче порвати кайдани та «вражою, злою кров'ю волю окропити», проливає й власну кров. Олена Теліга знає, що «не чіпають тільки раба», знає: хто мандрує по шпилях, того «чекає прірва на кожнім кроці». Хто ступив на цей шлях, завжди ступав із боєм і болем.

У поетеси слова «віра» та «любов» заграли свіжими барвами, первісним вогнем. її віра та любов відрізняються від цих «офіційних» понять. Віра, на думку Олени Теліги, — це «здійснення ожиданого, певність невидимого». Віра — це нестримне бажання перетворити мрію на реальне життя. Віра збільшує непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не похитнути його віру жодними людськими «доказами». Віруючий, на думку поетеси, упевнений, що молитвою та вірою осягаються тілесні, матеріальні наслідки, вірить, що з п'яти хлібів можна зробити тисячу, з води — вино, а з маленької іскри розпалити пожежу, вірить, що невидиме керує видимим і формує його. Хто вірить — того не збити, не похитнути в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді, і не переконати його, що сила тягарю тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч і прикутий до ліжка невиліковною — як на людський розум — хворобою, підніметься й піде. Саме таку віру мала Олена Теліга.

Олена Теліга, як і Леся Українка, сформувалася такою, якою ми її знаємо, усупереч її інакше настроєному оточенню. її душа горіла стихією вогню. Постійні вирази поетеси — як роздмуханий вогонь, вогонь межі, полум'я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів. Інша стихія поетеси — вітер. її душа — польовий буйний вітер, весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив...

Я — вогонь, я — вихор,