Олена Теліга -поет, громадянин, борець
Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, публіцист, громадсько-політичний діяч. Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут 21 липня 1907 р. у сім'ї інженера-гідротехніка І. Шовгенєва народилася майбутня поетеса. У 1917 p., коли після Лютневої революції Україну охопили потужні хвилі визвольного руху, родина Шовгенєвих повернулася до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії Дучинської.
Під час більшовицького наступу на початку 1919 р. Центральна Рада змушена була залишити Київ, і сім'я Шовгенєвих виїхала в чеські Подебради, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924 p. — alma mater української еміграції).
З 1923 р. поетеса була змушена жити за кордоном. Олена Теліга належала до кола поетів-«вісниківців», які об'єднувалися довкола редагованого критиком і публіцистом Д. Докцовим журналу «Вісник». Характерними рисами її поезії в цей період є прагнення активного, дієвого життя, протест проти нудоти «буденного» існування. Провідною для О. Теліги, як і для інших поетів міжвоєнної доби, залишається ідея державного самоствердження України («Безсмертне», «Племінний день», «Відповідь»). Ліричний герой поетеси — завжди яскрава особистість, сповнена самодисципліни та почуття обов'язку перед нацією («Сучасникам», «Вечірня пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого інтимного колориту, пильної уваги до внутрішнього світу людини.
У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 1930-ті pp. ще називали «вісниківською квадригою».
Олена Теліга зростала в бурхливій атмосфері революційних подій. На її очах творилася Українська Народна Республіка. І хоча вона була ще дитиною, це залишило глибокий слід у її душі, дівчина відчула на собі всі «переваги» нової влади: голод, холод, неминучий страх. В еміграції Олена перебувала разом з тими людьми, які нещодавно були творцями й оборонцями української держави. У цьому середовищі й формувався феномен «празької школи» поетів. Єдиною політичною силою, яка вірила в спроможність народу власними силами прокласти шлях до волі, була ОУН. Ідеї українського націоналізму сприйняла й Олена Теліга.
І це було для поетеси не просто мовним образом її підкресленого українського патріотизму. Тогочасний український націоналізм, на відміну від сучасного, був не тільки вкрай чітко окресленою філософською та політичною доктриною, але й так само чітко, до самого кінця життя, до смерті — окресленим життєвим стилем. Ультраактивний націоналізм Олени Теліги — це поетичний пафос самопожертви, який, услід за своїм текстовим висловленням, має бути підтверджений життям, власне — смертю. Кожний рядок Олени Теліги (не тільки поетичний, а й листовний, публіцистичний) перебуває в трагічній, але водночас безкінечно виразній тіні смерті, у чеканні її.
Розкол ОУН, що стався 1940 р. внаслідок тактичних і персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 р. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом із групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила Спілку письменників, переважно з початківців. Водночас вона займається організацією літературних сил: перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» й готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися твори талановитих українських поетів і прозаїків, як знищених сталінізмом, так і емігрантів.Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942 р. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого та про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована. 21 лютого 1942 р. нескорена поетеса-антифашистка була розстріляна німецькими окупантами в Києві в Бабиному Яру.
Через несприятливі обставини О. Теліга не встигла видати жодної прижиттєвої збірки, більша частина її віршів загубилася. Лише після її трагічної загибелі вийшли у світ книги поезії: «Душа на сторожі» (1946 p.), «Прапори Духа» (1947 p.), «На чужині» (1947 p.).