Олександр Довженко і тоталітарна система

У роки війни Довженкові відкривається страшна реальність геополі-тичного становища України. Доля митця й доля його рідної країни туго сплітаються в один вузол. Автор пише в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України. Нема». Письменник очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві битви, особисті втрати. Довженко стає самим собою — його біографія зливається з його творчістю: «Я рішив якось теж воювати... Я збиратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в літературі на довгі часи майбутнім поколінням». Довженко бажає творити, жити одним життям з Україною.

Українська культура багата на таланти. Проте далеко не всі вони змогли реалізуватися: одні змушені були відмовитися від себе, деградували, інші — емігрували, або були репресовані — це загальновідомі факти. Олександр Довженко — єдиний, хто за таких умов насправді став митцем світового масштабу, ім'я якого входить до всіх енциклопедій, антологій світового кіномистецтва — прожив нетипове творче життя. Наприклад, він був змушений під тиском «аргументів» ЧК відмовитись від себе, петлюрівського вояка, від своїх політичних переконань. Його примушували створювати антиісторичні твори. Це для Довженка було і просто, і водночас складно.Чому просто? Тому що Довженко створив власну поетику кіно, що дало йому можливість майже в кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну мову кіно прищеплювати українському глядачеві національне світовідчуття. Йому вдалося завдяки новій кіномові розгорнути перед усім світом панораму національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та її відчуття тривожного самоусвідомлення в країні національної культури. Кіно Олександра Довженка — прорив у світовий культурний простір.

Чому складно? Комуністична пропаганда мала два незаперечні дійові важелі впливу — терор («Якщо ворог не капітулює — його знищують») і колективне виховання («Один за всіх і всі за одного»). І погано було тому, хто не здавався на милість переможця та протиставляв нікчемне «я» залізобетонній єдності колективу. Сотні мільйонів простих людей — «коліщаток» — ховалися в системі єдиної державної трансмісії. Довженко був таким великим митцем, що не міг сховатися, навіть коли хотів. Його примушували знімати антиісторичні фільми, привчали до існування в країні кривих дзеркал, і він змушений був раз у раз засвідчувати свою лояльність до тоталітарного режиму, до Сталіна особисто, і водночас усіма можливими й неможливими засобами захищав свою мову, культуру від соціально заангажованих дикунів, донощиків, фарисеїв. Довженко писав цілком неправдиві «Автобіографії», кожного разу змінюючи факти свого становлення, замовчуючи факти власної трагедії — полон у ЧК, перші кроки служби в совдепівських установах, особливості дипломатичної кар'єри в Польщі, Німеччині. Політична графіка художника Довженка того ж самого часу сповнена цілковитого полону й примусу. Водночас він писав «Щоденник», який зберігся тільки частково.

Але на гребені свого найвищого творчого злету Довженко зазнає розгрому: 31 січня 1944 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виявляється, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», а його «Україна в огні» — платформа «вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу». Довженка не розстріляли, удар він переніс, не втрачаючи гідності. Майже до кінця життя художник був позбавлений права повернутися до рідної країни, права вільно творити. Від цього партійного удару Довженко не зміг підвестися, душевно одужати аж до смерті. Більше того, він став у повному смислі полоненим — вороття назад не було. Довженко твердо знав, що треба бути вкрай обережним: найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, який щиро любить край свого дитинства.

Від пережитих потрясінь війни Довженко, як і належить справжньому художникові, поринає у творчість. Його душа й уява линуть до предковічної землі, до джерел його роду, родинного гнізда й пам'яті дитинства: «Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...» «Щоденник», «Україна в огні» та «Зачарована Десна» творилися одночасно. Саме вони нарівні з оповіданнями воєнної пори є найціннішим доробком письменника.

Повість «Зачарована Десна» стала класикою світової культури, мала б стати настільною книжкою кожного українця, оскільки це цілісна школа виховання української людини, наука душі, наука любові до Батьківщини. Кіноповість «Зачарована Десна» писалася «у стіл», не для видавництва — для найближчого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після злету, страху й обов'язкового для генія падіння дорога Довженка неодмінно мала повернути його до дитинства, у чиї нехитрі спогади він поринав протягом багатьох років.

Ріка дитинства Олександра Петровича Довженка не чарівна, а зачарована. її зачарував сам автор, який безмежно любив рідний край, його людей і природу. Зачарував так, що ось уже півстоліття вона чарує читачів багатьох країн світу та чаруватиме майбутні покоління. Уся повість пройнята надзвичайною добротою, людяністю, християнською сердечністю, щирістю та задушевністю. Бачене та відчуте малим Сашком, який щойно починає пізнавати навколишній світ, чергується з філософськими роздумами досвідченого митця-патріота. Для малого Сашка найрідніші люди є святими. Він навіть сприймає їх як образи святих: «У нас був дід дуже схожий на Бога», «Образ святого Миколая також був схожий на діда», «Святий Федосій більше скидався на батька».