Олександр Довженко і тоталітарна система

Повість «Україна в огні», творена по гарячих слідах історичних подій, вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною правдою. Зосередивши основну увагу на долі сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскраво художній формі відтворити трагізм «невдатної історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні картини початку війни, безладний відступ військ і його причини, тупоголових кар'єристів і шкурників, фашистську окупацію, вивезення молоді в німецьке рабство, партизанську боротьбу проти окупантів і, нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обставини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде переводу. Видання повісті російською й українською мовами вже були готові до друку, коли поступив донос Сталіну, якому вкрай не сподобався твір. Але це був тільки початок грози, і Довженко відчував це. 31 січня 1944 р. Довженковій кіноповісті було присвячене спеціальне засідання Полїтбюро ЦК, на якому з доповіддю виступив Сталін. Йшла світова війна, до закінчення якої ще більше року, а державні мужі нарівні з військовою стратегією обговорюють літературний твір — це був страх перед великою правдою, яку відчайдушно насмілився сказати письменник.

Заборона «України в огні» приголомшила автора. Довженко не втрачав віри в те, що повість буде прочитана: «Але я вірю, що, не дивлячись ні на що, не дивлячись на громадську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозгублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не зіб'є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно, отак, як воно є і як я бачу життя і страждання мого народу». У цьому творі Олександр Довженко «заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній, на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові прапорці у мертву географічну карту».

Повість була настільки викривальною та страшною для пануючої тоді тоталітарної системи, що з великими труднощами пробивалася на друковані шпальти та в наступні десятиліття, уперше більш-менш повно (правда, з купюрами) була опублікована лише в 1995 р. Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели оповідання було вилучено з літературного процесу, а ім'я автора піддано анафемі, Олександр Довженко не припиняв своєї письменницької творчості. Восени 1945 р. він завершує «Повість полум'яних літ», у якій, бажаючи хоч що-небудь сказати, пішов на певний компроміс із системою: «Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». ї не чорнилом у Москві, а кров'ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожариші Матері-Вдовиці. Та що ж поробиш, коли... «нужна правда возвышенная».

Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди боялися вищі чини. Цей твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Уперше друком він з'явився в 1957 p., по смерті автора. У 1960 р. дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим твором. Фільм здобув світову славу, а на Каннському фестивалі 1961 р. був відзначений премією за кращу режисуру.За створення правдивих повістей Довженка не заслали в Сибір, але йому заборонили виїжджати після війни з Москви до України. Це, по суті, означало московський полон, перебування під недріманним оком режиму. У самому центрі Москви знаходиться фешенебельний і престижний Кутузовський проспект, на якому в повоєнні роки мешкав О. Довженко. Усесвітньо відомому кінорежисерові після війни дозволили зняти лише один фільм і то, звичайно, не про видатного українського селекціонера-помолога Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою реалізувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літературною творчістю, пише кіноповісті, п'єси, веде свій знаменитий «Щоденник» з таємною надією, що колись усе те буде оприлюднено та «притчею стане».

Письменницькі щоденники — це по-особливому цікавий жанр літератури. Вони, як правило, вводять читачів у творчу лабораторію митця, пояснюють окремі епізоди його біографії, народження та процес реалізації задумів тощо. «Щоденник» Олександра Довженка — не виняток, але має свої відмінності. Живучи та творячи в страшну епоху тоталітарного режиму, коли заборонялося вільне правдиве слово, не маючи можливості сказати відкрито про свої думки та переживання, Олександр Довженко довіряв своїм записним книжкам найпотаємніші думи, сподіваючись, що колись вони стануть набутком громадськості. Зі сторінок «Щоденника» перед нами постає особа самого автора, громадянина-патріота, який досконало знає історію свого народу, прискіпливо вглядається в сучасне та намагається зазирнути в майбутнє. «Щоденник» — страшний документ душевних страждань Довженка, він сприймається як сповідь художника, що оплатив ціною життя той моторошний світ, який оспівував усупереч історичній правді, прагнучи зберегти при цьому свою художню неповторність і самобутність.

Як справжнього ерудита, митця з аналітичним державним мисленням, Довженка хвилюють найрізноманітніші проблеми буття українського народу: історія України, долі удовиних дітей, їх освіта та виховання, національна свідомість та гідність, збереження історико-культурних пам'яток, рідної мови, розвиток економіки і захист природи. Читаючи «Щоденник», ми переконуємось, як багато знав Довженко з того, що для нашого пересічного громадянства стало відомим лише після того, як Україна стала незалежною державою: про возз'єднання України в 1939 р. та що з того вийшло, хто знищив під час війни святині древнього Києва, про мільйонні жертви голодомору, про долю народного вчителя, з якого «зробили безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька». Глибоко переживаючи власне горе та трагедію свого рідного народу, О. Довженко не обминає в своїх роздумах і вселюдських проблем. Особливо його хвилює майбутнє світової цивілізації у зв'язку з появою та першим застосуванням атомної зброї. Після бомбардування японських міст Нагасакі та Хіросіма письменник занотовує у своєму «Щоденнику»: «Що є атомна бомба? — питають сьогодні тисячі людей. Скільки нещастя принесе вона? Скільки лиха заподіє?.. Які страшні можливості індивідуального терору може нести в собі отсей недобрий винахід». Оперуючи конкретними фактами, Олександр Довженко глибоко аналізує їх, робить узагальнення та доходить висновків.