Естетичні пошуки шістдесятників
Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури.
Іван Драч подав перші вірші, незвичні й незрозумілі, так, наче його ніколи не вчили, про що і як треба писати.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його зазвучали апокаліптично.
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні недозволеної щирості й одвертості...
Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї була несуттєвою.
Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели «ні про що».
Євген Гуцало естетично животворив образи за межами «соціальної дійсності», а Володимир Дрозд відкривав цю соціальну дійсність із недозволеного боку.
Зовсім не те й не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Люда Семикіна, Галина Севру, Панас Заливаха, Веніамін Кушнір та ін.
Характер самозахисту був різний: одні нібито захищали соціалізм від імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд і людський хист від ідеологічної напасті, ще інші захищали загальнолюдські цінності, для певності прикриваючи їх ідеалами соціалізму. Але всі були в опозиції, оскільки при певній моральній домовленості робили те саме й наражалися на ту саму «революційну законність». Вони також мали деякі спільні ознаки.
Серед визначальних ознак шістдесятників на першому місці слід поставити «юний ідеалізм», який просвітлює, підносить і єднає.
Друга ознака — «шукання правди й чесної позиції». Поетів того часу називали формалістами саме за шукання своєї творчої індивідуальності (насправді ж за шукання істини — замість ідеї, спущеної зверху для оспівування).
Третя ознака — «неприйняття, опір, протистояння» офіційній літературі й усьому апаратові. Протистояння було передусім морального характеру: брутальна сила наступала на морально-етичну позицію нонконформістів — тих, хто намагався йти проти течії — чи то в публічних виступах, чи то у своїх майстернях.
Новою, про що згадали шістдесятники, була “честь імені”. Саме чесні твори стали виразом моральної позиції шістдесятників. Звичайно не кожен твір був бездоганним, не однаково утримувалися на висоті нонконформізму й кожен з письменників, але всі вони були затаєним голосом громадської думки, вони явно вирізнялися й одразу ж упізнавались і редакторами, і читачами.Сьогодні літературознавці одностайно визначають гуманістичний пафос і посилення особистого начала як головні ознаки письменництва 1960-х pp. Це означає, що в літературу прийшла «жива людина», і ця людина розкуто мислила та високо цінувала красу, не соромилася плакати й уміла сміятися, гніватися, любити — по-справжньому, а не на словах, і якраз тому спроможна була відбити свої переживання в слові, насамперед поетичному. Адже поезія, за висловленням Д. Павличка, — «це мова молодих», глибоко особиста, суб'єктивна й разом із тим рухливо-змінна. «Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого покоління, вона зривала з себе луску фальші, голої декларативності, тієї безсловесності, яка підмінювала думку й почуття готовою формулою, згори накинутим гаслом, виходити за рамки якого було крамолою», — характеризував літературний клімат 1960-х pp. M. Ільницький. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм — людину, заговорила про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності.
Нові імена засвічувалися вмить і закріплювалися в пам'яті читача, що завдяки тому потрапляли під обстріл партійної критики. Але викриття не супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не цікавиться репутацією у всемогутньої влади. Навколо поетів з'являлися «вболівальники» і прихильники, і кожної нової такої публікації чекали більше, ніж запуску ракети. Це було нове: поет, який виступає проти!
Поезія І. Драча, В. Симоненка, Б. Олійника — то був справді ліричний епос доби. Трохи згодом у процес оновлення проблематики й поетики письменства включилася проза, у якій також поглиблювалося особистісне начало: відбувалась ліризація «малих» жанрів (оповідання та новели Є. Гуцала, Г. Тютюнника); крізь призму особистості зображувалася епоха й у великих історичних романах Р. Іванчука, Р. Федорова, В. Шевчука, котрі набули особливого розвитку У 60-ті pp. у зв'язку з пожвавленим інтересу до проблем історичної пам'яті. Жанрова палітра мистецтва слова збагатилася.