Естетичні пошуки шістдесятників
60-ті pp. XX ст. — час великих збурень і духовних пошуків в усьому світі, спільним знаменником яких була лібералізація (домагання більшої індивідуальної й національної свободи), пора нестримного оновлення мистецтва (авангардизм у літературі, малярстві, скульптурі, зародження рок- і поп-музики).
У СРСР це були роки так званої «хрущовської відлиги» — періоду засудження «культу особи» Сталіна й деякої лібералізації радянського суспільства в 1956— 1964 pp. (себто від XX з'їзду КПРС до усунення від влади М. Хрущова). Постійними погромами, що відбувалися до Великої Вітчизняної війни, а після неї — у 1947 p., 1949 p., 1951 p., було забезпечено цілковиту лояльність радянського народу щодо «погромника». Параліч КДБ в 1953 р. (арешт Берн) і викриття Сталіна в 1956 р. не зрушили стелі (якщо звернутися до образу клітки з низькою стелею), і «відлига» також не пробудила велетня, зачаклованого страхом, і тим більше не повернула до тями тих, хто майстрував цю стелю. Вони ж майстрували й «відлигу», пильно наглядаючи, але... Але на теплій хвилі раптом прокинулися молоді літературні сили. їх породила особлива атмосфера тієї душевної тривоги: «розчарування-болю» і «радості-свободи», у яких відбувається пробудження людини до життя у сфері духу.
1960-ті pp. — принаймні їхній початок — особливі й у повоєнній українській літературі. «Хрущовська відлига», осудження культу особи Сталіна, спроби демократизації суспільства породжували в довірливих душах сподівання на українське відродження зразка 1920-х pp., коли в національному письменстві бурхливо створювалися мистецькі школи, напрями, угруповання, а на сторінках періодики не вщухали пристрасні літературні дискусії. Саме в 1960-х pp. було реабілітовано групу знищених комуністичним режимом письменників (Є. Плужник, О. Близько, І. Кириленко, Гео Шкурупій та ін.), вийшли друком їхні твори; переважна більшість із них вигідно контрастувала за своєю естетичною повноцінністю з тим, що писали тодішні найвідоміші автори, чиї книжки були невиліковно вражені компартійною ідеологією й ілюстративною безкрилістю. Цього не могли не помітити спостережливі дебютанти, які почали орієнтуватися не на сучасних їм класиків соціалістичного реалізму, а на кращі взірці реабілітованої літератури й на письменників початку XX ст.
Євген Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний світоглядно-психологічний переворот, що відбувся в роки відлиги: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулися від падіння страшного ідола і кинулися до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники... — ті, яким засвітилась істина і які вже захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». Крізь просвіт вкрався просвіток, через пробоїну проник дух свободи, дух бунту, дух непокори. Саме цей дух був духом часу. «Відлига» була лише поштовхом, який покликав до життя «духовний рух опору підрежимної України» (О. Пахльовська).
Але насамперед епоха — це люди, які надали сенсу рухові й творили обличчя часу.
Рік народження їх — приблизно 1936-й. Він дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше — Євген Гуцало, майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шістдесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом й іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначили обличчя молодого тоді літературного покоління. їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів.Але хочеться звернути- увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, у якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії та почуття відповідальності за долю свого народу. Народ... Саме до нього відчувало це покоління свою органічну причетність. Воно бачило, як ішли на війну їхні батьки, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, але й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, які повернулися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували) на відбудову шахт і заводів. Як їхні ровесники (та й вони самі!) навчалися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, ученими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі... Неповторна, щемливо зворушлива мішанина вбогості, високих поривань, наївної й чіпкої енергії, малих матеріальних і великих духовних запитів...
На думку Івана Дзюби — ідеолога українського шістдесятництва, «не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер...», і саме «велика потреба нашого народу у духовному відродженні» — ключ до розуміння причин появи шістдесятників.