Естетичні пошуки шістдесятників
У ті роки небажання повсякчас гнутися перед силою зла, скніти серед тотальної сірості й раніше гризло серця, та страх потрапити в неласку до режиму (що було рівноцінно смерті) був сильнішим за жагу вирватися з неволі. Однак він не притуплював, а збільшував ту жагу. Після першого подиху слабенького, але теплого вітру змін у людських душах почалася справжня провесна. З'явилася надія на громадську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, надія на торжество справжньої демократії та права. Але головне, що нововідкрита свобода була свободою не тільки від страху, репресій, переслідування, але й свободою для творчої праці, духовного саморозвитку, утвердження національної культури та загальнолюдських вартостей... першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Недаремно саме на початку 1960-х pp. відбувається нестримний виплеск енергії творення (особливо художнього) — настає час творчого самовияву.
Можливо, поява шістдесятників зумовлена потоком утрат: на очах покоління все втрачало значення й сенс; людина втрачала лице та будь-яке значення; слово вивітрювалось; мова засмічувалася та зневажалася; ріки висихали; культура й література профанувались. Образно кажучи, шістдесятники прийшли в храм красного письменства, щоб заповнити своїм юним духом моторошний вакуум, витворений «чорною дірою» тоталітаризму, що затягувала у свою смертоносну пащу все справжнє, щире, своєрідне.
Поезія безплідна, як толока,
Усе завмерло, мов пройшла чума...
Саме такий стан української літератури напередодні «відлиги» розпачливо констатував двадцятилітній Василь Симоненко («Толока», 1955 p.). Здебільшого лозунгово-декларативна, плакатно-описова поезія першої половини 1950-х pp. була сповнена безпричинно радісного «рожевого» оптимізму. У час страшних репресій проти самої людяності й повоєнних бідувань цілого народу безликі «піїти» натхненно оспівували нібито «типових» робітників і селянок, які невідомо чому розпливалися в щасливому усміху, писали одноманітні твори про Леніна, партію, Жовтневу революцію, фашистів і націоналістів.
Мистецтво нового часу запрагнуло правди, отже — свободи. Тому й тісними виявилися для нього фальшиві догми фальшивої епохи. «Художнику — немає скутих норм. Він — норма сам. Він сам в своєму стилі», — проголосив І. Драч у пролозі до поеми «Смерть Шевченка».
Естетична незалежність шістдесятників — це не нігілізм, їх новаторство — не безкорінне: воно виростало з потужних національних і світових традицій, плідне засвоєння яких стало можливим завдяки відносній культурній відкритості, здобутій «відлигою». В Україну майже відразу по падінні страшного ідола ринули два духовно-інформаційні потоки.Перший — потужна течія зарубіжної культури, яка до цього часу надзвичайно «дозовано» надходила в національний інформаційний простір, тому шістдесятники стали чи не першим після неокласиків поколінням митців-інтелектуалів, ґрунтовно обізнаних зі скарбами світового мистецтва, у тому числі модерністичного, — новітня західноєвропейська й американська поезія (В. Вітмен, Г. Аполлінер, П. Елюар, Ф. Г. Лорка, П. Неруда) й інтелектуально насичена й емоційно напружена проза XX ст. (Дж. Джойс, Е. Хемінгуей, Е.-М. Ремарк, Г. Белль та ін.). Це була духовна атмосфера шістдесятників, повітря, яким дихала їх творчість.
Другий культурний потік — фаланга імен і творів реабілітованих українських письменників, переважно представників «розстріляного відродження» (поети В. Чумак, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, прозаїки О. Слісаренко та Г. Косинка й ін.).
Існує ще й третє культурне джерело шістдесятництва — народна творчість, що теж надихала молодих письменників на естетичні пошуки (передусім пісенна, тісно пов'язана з обрядовістю), а також прадавня українська міфологія та демонологія, дивосвіт народних художниць Ганни Собачко-Шостак, Марії Приймаченко, Катерини Білокур.
Жадібно освоюючи ці скарби, шістдесятники вдовольняли свою гарячу жагу за справжнім. Переплавивши у своїй уяві найрізноманітніші художні явища, вони зважилися на «критику інакшістю» — протистояння власним словом «найпередовішому методу» закріпачення письменників — і дали українській літературі нове, оригінальне, напрочуд розмаїте мистецтво. Так, Драч не схожий на Симоненка, Вінграновський — на Олійника, а Стус — на Павличка. Літературне шістдесятництво — це гроно яскравих творчих індивідуальностей, і якраз їх неповторність, взаємна неподібність — величезна цінність, бо ж любимо ми письменників саме за унікальний, своєрідний голос, а не монотонне переспівування банальних мотивів. Комусь до смаку були модерністичні експерименти, хтось же свідомо залишався в межах традиційної поетики, оновлюючи її арсенал і розширюючи можливості образу й ритму. Іван Дзюба, наприклад, уже першими публікаціями наполохав міщанське болото: він знайшов цитати з Маркса, а потім з Леніна, які звучали викривально, і трактував їх зовсім іншим чином.