Казковість у творчості Івана франка

Мабуть, Франко назвав твір казкою тому, що в ньому йшлося про незвичайну, певною мірою, навіть фантастичну ситуацію – герць двійників, реального й фіктивного (причому з’ясувати, котрий із них справжній, читачеві вдається не відразу). Цей герць – двобій, вочевидь, символізує роздвоєння душі, розчеплення людської психіки на свідому і підсвідому межі.

Не випадково епіграфом до Франкового твору були слова з “Фауста” Гете: “Дві душі живе в моїх грудях”. Дві душі, дві протилежні іпостасі однієї і тієї самої особи – реальний, справжній Мирон та Мирон – привид – борються між собою так, як бореться у казках добро зі злом, чесність із підступністю, вірність зі зрадою, життя зі смертю. В основі “Поєдинку” – прадавня, архетипна тема двійництва. Тож у Франковому визначенні слово “казка” могло вказувати і на генетичну спорідненість цього жанру з прадавніми (міфологічними) віруваннями, на первісну семантичну наповненість казки міфологічними сюжетами.

Тема роздвоєння виявляється не тільки центральною в новелі “Поєдинок”, а й в інших творах митця: На дні”, “Лель і Полель”, “Смерть Каїна”, “Похорон”, “Перехресні стежки”, “Лісова ідилія”, “Хома з серцем і Хома без серця” та ін.

Прикметно, що один із творів на тему роздвоєння, заснований на моделі близнюкового міфу, - оповідання “Хома з серцем і Хома без серця”, - автор первісно мислив саме як казку. Це підтверджує уривок під назвою “Хома з серцем” (з авторським жанровим підзаголовком “Казка”) – начерк алегоричного прологу до майбутнього філософського оповідання. І справді, початок цієї незакінченої редакції тексту яскраво свідчить про дотримання жанрових канонів казки, зокрема, героями тут виступають персоніфіковані абстрактні поняття – Доля і Біда, постаті яких віддавна фігурують в українських народних казках.

Щоправда в остаточному варіанті твору “Хома з серцем і Хома без серця” міра чарівного, фантастичного значно менша і виявляється тільки в окремих рисах першої частини. Наприклад, зачин дещо нагадує казковий: “Раз якось у двох різних селах Східної Галичини, але одного й того самого року, одного й того самого дня, а власне в провідну, або так звану Томину, неділю вродилося два хлопчики. Отим-то обох їх охрещено іменем Хома”.

Функцією “доброго чаклуна” виконує покровитель Хоми з серцем та Хоми без серця, їх святий патрон, апостол Тома, що “був ласкав до них обох і показав на них великі чуда”. Але ці чуда далеко не “казкові”, хоча з огляду на соціальний статус обох героїв, вихідців із “хлопської хати”. Уже те, що вони не вмерли від численних хвороб у дитинстві і попри тисячі перешкод дісталися до університету, - вище майже нереальне, заледве не фантастичне. Тож І.Франко транспонував свій первісний задум із казково-фантастичної площини, від якої залишилися хіба окремі рудименти в художній канві оповідання, у площину реалістичну.

Із підзаголовком “Казки” вперше було опубліковано й невеликий прозорий твір “Будяки”, який невдовзі, як і “Хома з серцем і Хома без серця”, увійшов до Франкової збірки “Місія. Чума. Казки і сатири”.Поетика тексту і справді виявляє високий ступінь вторинної художньої умовності. Проте це умовність не власне казкового, а радше алегорично-параболічного типу.

У центрі твору – жвава бесіда між учителем та учнем. За цими умовними постатями вгадуються силуети євангельської пори – Христа і його послідовника – апостола. Ситуація, щоправда, дещо апокрифічна: у Франка учитель посилає учня в світ нести людям світло істини (ця передісторія, так би мовити, “винесена за дужки” твору, хоча й легко прочитується з розмови персонажів), проте той повертається зневіреним і просить у наставника пораду. Лагідний та розважливий учитель повчає свого ображеного учня – він розповідає алегоричну історію з прихованим сенсом, пояснює і коментує її: Виглядає так, що твір побудовано за жанровою моделлю багатьох євангельських притч.

Відтак у тексті “Будяків” чітко відокремлюються два композиційні елементи: вставне оповідання (розповідь учителя про будяки), яке в загальному контексті набуває жанрових ознак притчі, і його ситуативне обрамлення (звернення учня до наставника й початок їхньої розмови та фінальне роз’яснення сенсу вчителевої оповіді).

Будяки – це уособлення людей, які породжують в суспільстві, на просторій громадській толоці”, стільки брехні, стільки фарисейства, стільки дрібної злоби, і безтямності, і нещирості. Такі люди – будяки, на щире переконання вчителя (та й самого І.Франка). Мають зникнути, “перевестися”, але лихо само не мине – для цього потрібно докласти чималих зусиль.

Уважний аналіз низки Франкових творів, елементом паратексту яких виступає лексема “казка”, засвідчує детермінологізацію цього жанрового означника у структуру художніх текстів.