Казковість у творчості Івана франка
Казка – поняття ширше, ніж жанр.
Володимир Пропп
Казка у Франковій творчості, та й загалом у художній літературі, виступає не тільки як генологічна категорія (тобто самостійний жанр, як-от більшість казок про тварин зі збірки “Коли ще звірі говорили”, або ж домінантний чи рецесивний генологічний чинник у скомплікованих жанрових структурах – казках – поемах, казках – драмах, казках – притчах тощо), а й функціях паратексту (як компонент заголовкових і під заголовкових структур) та факультативного елемента поетики, додаткового (отже, не жанротвірного) образотворчого засобу. Тому слід розрізняти власне казку як поняття генологічне й казковість, яке поняття ейдологічне, як тип образності.
Казковість може виявлятися у художньому творі будь-якого жанру:
на рівні змісту: проблематика добра і зла, правди і кривди, ідея невідворотної перемоги добра над злом, оптимістично-життєствердний пафос, чарівно-героїчна, соціально-побутова та природописна тематика;
на рівні внутрішньої норми: у сюжетно-образній організації твору-елементи казкової фантастики, тобто казкові події (ланцюги подій) та персонажі (групи персонажів), казковий хронотоп (умовно-фантастичний, метаісторичний; опозиція свого й чужого царства, ліс, як простір небезпеки, роздоріжжя як ситуація виробу; у композиційній організації (казкові зачини та кінцівки, трикратність дії, образ казкового оповідача);
на рівні зовнішньої форми твору: мовностилістичні казкові формули і кліше (ініціальні, медіальні, фінальні), типові казкові тропи і фігури (гіперболи, літоти, персоніфікації; трикратні повтори, ампліфікації, тощо).
Певна річ, усі часткові вияви казковості самі по собі не жанротвірні, тільки стилетвірні. Одначе, вивчаючи казковість письменника як цілісну естетичну систему, годі оминути і її периферійні, сказати б, “прибережні” зони, де казка межує з неказкою, а казковість переходить у неказковість. Тим більше не випадає зігнорувати тексти, заголовний номінатив яких містить чітке авторське окреслення “казка” – навіть, якщо й казкового в них немає.
Але дітей приваблюють дійсно казки – розважально-дидактичні. Зрештою, ці тексти свідомо створюються для дітей. З урахуванням їхніх вікових особливостей, духовних потреб та інтересів. Їхнє основне призначення – зацікавити читача. На запитання оповідача з казки І.Франка “Байка про байку”, навіщо діти слухають казки, якщо вважають їх неправдою, маленькі слухачі здивовано відповіли: “Пощо слухали? – Бо цікаво!”
Та й справді, діти ніколи не слухатимуть того, що їх не захоплює, не цікавить.
...Цікавим є те, що перебуває в проміжку двох крайностей – між порядком і свободою, між достовірністю і неймовірністю, між логікою і парадоксом, між системою і випадком”, - стверджує Михайло Епштейн і далі підсумовує, що це гра між двома полюсами однієї модальності, можливим і неможливим. Хоч у казках репрезентує правда і кривда, фантастика і реальність, життя і смерть. Та найбільше цікавить дітвору не вимисел як такий, а специфічна форма його подачі. Як вдало помітив І.Франко, “... не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду”. До того ж, як зауважує письменник, “оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”.Розважально-дидактичні казки з’явилися у творчості І.Франка переважно у 90-ті рр.. – саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей – Андрія – (1887 р.н.) Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.) Анни (1892 р.н.) а згодом надруковані в дитячому журналі “Дзвінок” чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для усієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів. До розважально-дидактичних казок І.Франка зараховуємо твори “Ріпка” (1891), “Киця” (1891), “Суд святого Миколая” (1895) та казки зі збірки “Коли ще звірі говорили” – “Осел і Лев”, “Старе добро забувається”, “Лисичка і Журавель”, “Лисичка і Рак”, “Лис і Дрозд”, “Заєць і Їжак”, “Заєць і Медвідь”, “Ворона і Гадюка”, “Лисичка-кума”, “Фарбований Лис”, “Байка про байку”. Ці тексти є практичним втіленням теоретичних поглядів І.Франка на виховання дітей та лектуру для них: серед казок цієї модифікації немає жодної чарівної казки, натомість майже всі вони про тварин. Казки про тварин, на переконання письменника, найбільше імпонують дітворі. “Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними. Розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди. Проте “цікаве” – категорія суб’єктивна: те що цікавить малюка, не викличе жодного інтересу у підлітка і навпаки. Тому поетика розважально-дидактичних казок І.Франка модифікується відповідно до зацікавлень різних вікових груп читачів. Прикметно, що функціональне призначення казок для реципієнтів різного віку змінювалося синхронно зі зростанням власних дітей І.Франка: спершу (1891) пишуться казки для малят дошкільного віку; трохи пізніше (1896-1898) – прозові авантюрно-розважальні казки про тварин, які найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ. Цей поділ далеко не зовнішньо-формальний, а посутній, оскільки відбиває істотні риси проблематики й поетики казок, зумовлені їхньою адресатною спрямованістю.