Життя і творчість Степана Васильченка (Панасенка)

Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до люд­ської особистості, нехай навіть це буде всього-на-всьо­го безпритульний хлопчисько, що прижився в тюрмі, «нацанок» з однойменної новели чи герой кількох оповідань невдаха-вчитель — зацькована, затуркана істота, що відбила в собі всю безправність дореволю­ційної школи на Україні. Талант мужності й талан співчуття, без яких не буває справжнього письменни­ка, вищою мірою був притаманний цій людині, вияв­ляючись і в творчості Васильченка і в його життєвих вчинках.

Віддавши багато років учителюванню, Васильченко охочіше за все писав про школу і для школи. Але хоч мовиться про письменника-педагога, творам його зовсім чужі моралізаторство, повчальний тон — перед на­ми справжній художник, який цілком довіряє пере­конливій силі образу. Знавець народної душі, Васильченко відкриває в ній дедалі нові якості, захоплюється працелюбністю, високою моральною силою, яскравою талановитістю свого народу, яка з особливою красою виявляється в дітях — тямущих, веселих, пустотливих героях письменника.

Поезія оповідань Степана Васильченка в їхній лю­дяності. Стислі, емоційно наснажені, вони відзначаю­ться теплою, душевною інтонацією, тонким психоло­гізмом, внутрішньою делікатністю й совісністю — одне слово, тими якостями, які так зворушують нас, скажі­мо, в художній прозі Антона Павловича Чехова.

Майстерність Степана Васильченка не потребувала зовнішніх ефектів. Він був чутливий до музики слова, постійно вдосконалював свій літературний стиль, зба­гачував його народною образністю й пісенною ритмі­кою, та все ж головною його турботою залишалося прагнення до граничної життєвої правди.

Крізь усі випробування долі письменник проносить віру в краще майбутнє. Сюжети його оповідань мо­жуть бути трагічні, картини сумні, але й тоді душі ге­роїв несуть у собі світло надії, мовби лягає на них від­блиск вранішньої зорі.

Поезія отроцтва, чистота дитячої душі, її світлі мрії, фантазії, пристрасті, що тільки зароджуються,— це, мабуть, найулюбленіші мотиви творчості Степана Васильченка. До нього мало кому з наших прозаїків щастило так проникливо заглянути у світ дитячої пси­хології, з такою чуйністю, делікатністю, ніжністю до­торкнутися до найзаповітнішого в ній. Інколи з сумом, а інколи з мудрою усмішкою, з лагідним гумором письменник відтворює радощі й печалі юної душі, бурхливі пристрасті маленької людини, в примхах, ви­тівках і пустощах якої часто чується глибоко пережи­та відповідь на образи й прикрощі. Герої Степана Ва­сильченка бувають нещасливі, проте вони не ущербні і кращим із них доступна краса мужності, дружби, то­вариства, вони здатні захистити слабішого, не прини­зити свою гідність — це люди здорової народної мо­ралі.Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко може бути уособленням того, що ми вкладаємо в поняття народний учитель. Незгасаючий інте­рес сучасних читачів, надто вчителів, школярів, моло­ді до його творів пояснюється, певно, тим, що в особі цього письменника поєдналися проникливий лірик, до­тепний митець і досвідчений педагог-вихователь, здат­ний не нав'язливо, з незмінною доброзичливістю й так­товністю сказати юному читачеві потрібне слово на початку його життєвого шляху. Шляхетність, інтелі­гентність, відданість обов'язкові — все це було у Васильченка, все це він, людина передових демократич­них переконань, що самовіддано трудилася в ім'я духовного розвитку свого народу, проніс крізь роки й десятиліття. І ще було в ньому якесь по-юнацькому загострене почуття прекрасного і той вроджений опти­мізм, життєрадісність міцної народної натури, що на­давали світлого, стверджувального характеру навіть тим його творам, в яких відбивалися похмурі картини минулого.

Самозабутньо люблячи рідну Україну, болісно пере­живаючи кожний вияв самодурства й свавілля цар­ських властей, які жорстоко душили українську культуру. Степан Васильченко високо цінував передову ро­сійську думку і так само, як і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, умів дивитися на світ широко, без хуторянської обмеженості. Володіючи гострим соціальним зором, Васильченко чітко розріз­няв друзів і ворогів, в його творчості ясно прозвучала інтернаціональна тема, така могутня в нашій літера­турі.

Як художник Степан Васильченко свідомо ставив своєю метою розвиток шевченківських традицій, до­тримувався засад реалізму й народності — йшов тим магістральним шляхом, що виявився історично найперспективнішим. Від самого початку своєї письмен­ницької діяльності Васильченко посів місце серед кра­щих творців української культури, здобувши репута­цію суворого й вимогливого до себе художника. Його не звабило таке модне на початку XX століття дека­дентське штукарство, не пішов він і в легковажну бе­летристику, не піддався спокусі розміняти свій талант на літературний скоропис, який часом дається взнаки й у наші дні,— вже у перших своїх оповіданнях Сте­пан Васильченко постає майстром, здатним створити художні речі найвищого гатунку, утверджуючи у своїй літературній практиці реалізм поетичний, тобто та­кий, що не обмежує своє завдання описом подій, не задовольняється фотографуванням зовнішнього шару явищ, а художньо перетворює дійсність, синтезує її, створюючи узагальнені повнокровні характери, які ви­ражають суть людини, суть часу.