Життя і творчість Степана Васильченка (Панасенка)

Життя цього письменника було навдивовижу ціль­ним, безкомпромісним, плідним.

Народився Степан Васильченко (справжнє його прі­звище Панасенко) 1879 року на Чернігівщині в старо­винному містечку Ічні, яке не раз згадується в нашій історії. Мешканці Ічні, козаки та городяни, одвіку бо­ролися з турецькими завойовниками, польською шлях­тою, із звиклими до перемог шведами. В цих визволь­них війнах мужнів характер народу, гартувалися відвага і стійкість, оспівані кобзарями й лірниками, чиї протяжні наспівні думи майбутній письменник ще хлопчиком чув на ічнянських ярмарках. Зростав він у багатодітній трудовій родині, яка постійно боролася з нуждою. Влітку батько працював на різних сільсько­господарських роботах, а зимовими вечорами чобота­рював, виконуючи замовлення сусідів з навколишніх сіл. «Батько мій, козак Василь Панасенко...— свідчи­тиме згодом письменник,— теж був трохи грамотний, учився колись у дяка, любив у свято сам почитать, поважав у людях освіту. Живучи з сім'єю у великих злиднях, він зворушливо піклувався про нашу освіту, давши нам з цього боку навіть більше того, що міг да­вати з його злиднями». Аби хоч якось зводити кінці з кінцями, в домі працювали всі без винятку — і дорос­лі, й діти. Незважаючи на злидні, сім'ю не полишав дух взаємної приязні й доброзичливості, тут не підда­валися смутку, полюбляли жарт, веселу історію, вечо­рами робота супроводжувалася піснею, і нерідко в ру­ках у когось із хлопців, що забиралися на піч, з'явля­лася й справжня книжка. Найчастіше це був зачита­ний до дірок «Кобзар» чи повісті Гоголя. Письменник Степан Васильченко не раз згадуватиме ці роки, важ­кі, напівголодні, які, проте, щедро дарували йому доброту й ласку близьких людей, роки, насичені нехитрим і простим, але таким напруженим і світлим духовним життям.

Як багато важать для творчої художньої натури вра­ження дитинства! І якою дорогою була для Степана Васильченка його рідна Ічня, що так сповна, на все життя наснажила його переживаннями й враженнями. Холодні зими, чад у хаті, лахміття, недоїдання, пер­ші прикрощі й образи — все тоне, як скаже потім письменник, «у цій блискучій, райдужній, світлій ди­тячій кінопоемі», перейнятій ясним сонцем і буйною радістю молодого життя...

Найболючішим і найпринизливішим було відчуття безправності. По кілька місяців на рік діти наймиту­вали у багатіїв, з малоліття осягаючи азбуку соціаль­ної нерівності. І все ж скільки пісень лунало вечора­ми над Ічнею, які прекрасні й поетичні були сині літ­ні ночі, що ними колись захоплювався Пушкін і Го­голь, а потім Тичина й Довженко! їхню чарівну силу відчув на собі й Степан Васильченко і переніс її на кращі сторінки своєї одухотвореної прози.

В умовах гноблення, що стало нормою тодішнього життя, потрібна була міцна духовна опора, щоб люди­ні не вдатися в розпач. Можливо, саме тому письмен­ник так цінував у людях праці сприйнятливість до прекрасного, здатність за будь-яких умов зберігати в душі світлі вогники творчості, не дати погаснути їм серед обставин навіть геть несприятливих.

Співучий край, Ічня здавна славилася голосами. Васильченко пишався вокальною обдарованістю своїх земляків. Якось він жартома зауважив, що в самій ли­ше Ічні можна набрати голосів для будь-якої опери. З цієї пісенної стихії і виростав письменник, естетика фольклору органічно входила в стиль його літератур­ної творчості.

Через багато років, уже ставши визнаним і відомим, Степан Васильченко з теплим почуттям згадуватиме зоряні, співучі ночі своєї Ічні, вірних товаришів, і мрії тих літ, і лукавий зблиск дівочих очей... Назавжди збереже він у серці рідне село й отчу хату, де непо­рушний народний звичай і турботливе батьківське ви­ховання постійно кликали до добра й духовності, про­буджували в дітях почуття справедливості й людянос­ті, прищеплювали їм поняття національної культури й загальнолюдської моралі. «За всі роки, які я прожив у батьковій хаті,— з гордістю відзначить потім пись­менник,— я ні разу не чув брудної лайки чи якогось цинічного слова».

Явно виражені здібності до навчання, працелюбність і великою мірою щасливий збіг обставин допомогли Степанові Васильченку переступити поріг Коростишевської вчительської семінарії, зі стін якої він вийшов з дипломом, що відкривав, здавалося, широку й пряму дорогу в життя. Дев'ятнадцятилітній юнак, сповнений життєвих сил, їде вчителювати у віддалене село на Київщині, в Канівський повіт — шевченківські краї. З класичної літератури добре знаний образ молодого інтелігента з демократичного середовища, світлого мрійника, натхненного високою ідеєю сіяти «розумне, добре, вічне». Степан Васильченко належав саме до таких людей. Він горів прагненням бути корисним тру­довому люду, допомогти селянським дітям розкрити свої здібності — адже навіть серед найзнедоленіших, нужденних, напівголодних стрічалося на його жит­тєвому шляху стільки обдарованих самобутніх на­тур...Невдовзі після появи в селі нового вчителя стали ви­никати драмгуртки, склався народний хор: до школи потяглися не тільки діти, а й дорослі. Це відразу на­сторожило сільських верховодів, ревнителів усталено­го порядку. Оповідання, що згодом вийдуть з-під пера Степана Васильченка, розкажуть, скільки небезпек ча­тує на сіяча «розумного, доброго, вічного», в якій гні­тючій атмосфері підозріливості, стеження, ворожнечі опинявся молодий учитель, коли він був людиною не­залежних поглядів, дружив із селянами, не плазував перед можновладцями. Піп, пристав, казенний інспек­тор, куркуль-глитай —усі вони ока не спускали з при­їжджого «баламута». Доносити на вчителя вважалося справою цілком похвальною — тільки порушник спо­кою, потайний крамольник може дозволити собі чита­ти селянам «мужицькі книжки» (тобто книжки укра­їнською мовою), співати пісні на селянських весіллях, збирати навколо себе сільську молодь і розігрувати ра­зом з нею всілякі театральні комедії... Офіційним і, мабуть, найревнішим наглядачем був сільський піп, такий держиморда, що з ним аніяк не знайти було спільну мову молодому вчителеві, поборникові культу­ри. Хіба міг Васильченко змиритися з філософією цього мракобіса, котрий, як пише Васильченко в авто­біографічній повісті «Мій шлях», свої погляди на осві­ту селян висловлював ось таким чином: «Рано мужика грамоти вчити, та й навіщо вона йому? Хай учиться молитися богу, то й буде для його, а то його научи гра­моти, то й пригодиться вона йому тільки на те, щоб прошеніє написати на тебе та бунтуватися. Грамота мужику — меч безумному».