Життя і творчість Степана Васильченка (Панасенка)

Доноси, що посипалися на молодого вчителя, спри­чинилися до того, що він попервах опинився під на­глядом поліції, а невдовзі й зовсім утратив роботу. По­чалася важка смуга в його житті — кочування із шко­ли в школу, із села в село...

Революцію 1905 року Васильченко зустрів студен­том Глухівського вчительського інституту — ми бачи­мо його одним з керівників студентського страйку. Із захопленням вітає він революцію; коли на вулицях Глухова вперше залунала «Марсельєза», радісні юрми йшли під червоними прапорами і навіть «причулося, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на зем­лю кайдани. Вірилося, що так уже й буде» («Мій шлях»).

Потім прийшла розправа. Васильченко назавжди прощається зі студентською аудиторією, починається смуга нових поневірянь. Він їде вчителювати на Дон­бас, де в цей час трудиться інший подвижник україн­ської культури — композитор Микола Леонтович, чиї" прекрасні пісні надихали гірницькі бойові дружини. В шахтарськім краї Степан Васильченко відразу зна­йшов своє місце: разом з повсталими гірниками він ділив радість надій, разом з ними скуштував і гіркоту поразки.

У роки реакції вчитель Васильченко опинився за ґратами. Бахмутсьна в'язниця... Так уже виходило, що багато чудових творів української літератури, які ста­ли потім її гордістю, задумувалися, а часто й писалися в тюремній камері. Безсмертні вірші Тараса Шевченка, «Тюремні сонети» Івана Франка, громадянська ліри­ка Павла Грабовського... Роки, проведені в неволі, не були безплідними й для Васильченка. Тут, у камері, народжувалося багато його зад умів, звідси бере поча­ток цілий цикл «Осетинських казок», створених пізні­ше на основі фольклору кавказьких народів, до ба­гатств якого Степана Васильченка прилучив його друг-осетин, товариш по неволі, що знемагав разом з ним у Бахмутській в'язниці.

У 1908 році Васильченко, хворий, виснажений, ви­йшов на волю й поїхав до рідної Ічні — вчителювати йому було відтепер рішуче заборонено. Залишалася лі­тературна праця, приватні уроки, випадкові заробітки. На той час Васильченко вже був автором багатьох опо­відань, хоч систематично друкуватися почав лише після переїзду до Києва. Там же 1911 року виходить перша книжечка його творів під назвою «Ескізи».

По трьох роках після цієї події вибухнула війна, кривава імперіалістична бойня. Командира саперної роти Васильченка відправили місити криваві болота Західного фронту. Злигодні солдатського життя три­вали до самої Жовтневої революції, яку Степан Ва­сильченко разом з усією передовою українською інте­лігенцією зустрів із захопленням, одразу ж влившись до лав будівників нової соціалістичної культури. Зно­ву викладає в школі, не полишаючи літературної пра­ці. Зростає його авторитет і в літературі, і в педагогіці. Степана Васильченка вважають одним із кращих на­родних учителів республіки, виходять у світ його літе­ратурні твори в чотирьох томах. До останніх днів сво­го життя, що рано обірвалося (письменник помер у 1932 році), він підтримує зв'язок зі школою, вчителює в Києві, пише твори для дітей та юнацтва: «Червоний вечір», «Авіаційний гурток», «Олив'яний перстень», в яких уже чітко простежуються риси нової радянської дійсності. У цей час багато перекладає: завдяки йому українською мовою заговорили Гоголь, Лєсков, Короленко, Серафимович.Упродовж багатьох років Степан Васильченко .жив думкою написати великий масштабний твір про Тара­са Шевченка, і хоч устиг завершити тільки першу ча­стину задуманої праці — повість «У бур'янах», уже вона засвідчила, як глибоко проник письменник у життя Великого Кобзаря, чий подвиг самовідданого служіння народові завжди викликав у його душі си­нівське благоговійне почуття. До особи Тараса Шев­ченка він не раз повертатиметься у своїх статтях. «Пригадуєш,— писав у одній з них,— що було сказа­но в нашій літературі про Шевченка, що довелося чи­тати, і бере сумнів: та чи сказано про Шевченка те останнє слово, яке б яскраво освітило цю гору, цю велетенську постать од верху до низу, од хмар до зем­лі, чи зовсім розгадана ця загадка нашого народу?.. Те слово, яке освітить нам цю скелю, ще попереду...»

У когорті майстрів української класичної новелісти­ки Степан Васильченко посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмін­ною любов'ю. Для людей мого покоління з дитинства знайоме ім'я цього письменника. Оповідання «Мужи­цька арихметика», «Талант», «Циганка», «Осінній ес­кіз» стрічалися нам іще в шкільних хрестоматіях, чи­танках. Окремі місця з його творів учителька читала напам'ять у класі, і в її устах слово письменника на­бувало особливої сердечності, захоплюючи своєю яко­юсь справді чарівною силою. Широко знана п'єса з на­родного життя «На перші гулі»; ця річ так і яскрить гумором, пашіє м'яким ліризмом, завдяки своїй ху­дожності, сценічності, вона довгий час входила до ре­пертуару шкільних і сільських драмгуртків. А повість про дитинство Тараса, про яку згадувалось вище, без­перечно, належить до кращих творів нашої художньої Шевченкіани.

Слово Степана Васильченка не застаріло, і це свід­чить багато про що. Чим же приваблює нас творчість цього письменника? Завдяки чому й нині слово його зберігає свою первісну свіжість, природно входить у нашу свідомість, звідки ця здатність збагачувати ду­шу високим і прекрасним нарівні з кращими творами російської і української класики?