Іван Багряний. Світоглядна позиція митця. Прозова спадщина

Ще раніше, перебуваючи в лавах УПА на Волині та в Карпатах, Іван Багряний виступає з ініціативою створення підпільного уряду — Української Головної Національної Ради. Пізніше він обирається віце-президентом Української Народ­ної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за "демократичну, незалежну українську державу". Головна теза, яку Іван Багряний об­стоював у публіцистичних творах, зокрема в памфлетах "Наші позиції", "Молодь Великої України", в дослідженні "Комунізм, фашизм і революційна "демократія", — це "бій з ВКП(б) за українські кадри", які є в радянській Україні і які здійснять майбутню українську революцію, — вони в комсо­молі і в комуністичній партії, і за них слід боротися. Він застерігав від найстрашнішої загрози для української справи — громадянської війни за "ізми", війни між українськими патріотами, яка принесла величезні втрати і розколола на­ціонально-свідомі сили. Він на власні, очі бачив, як бандерівці поборювали мельниківців, до яких душевних потрясінь і пе­реживань приводили втрати чесних, патріотичних лідерів національно-визвольних змагань. Іван Багряний не хоче мов­чати, хоча усвідомлює, що накликає на себе шалену політич­ну обструкцію, гнів і обвинувачення в зраді української справи. Та він на III з'їзді УРДП стверджує: "...Якщо ми хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення громадянської війни належить ідея Української Національної Ради як форма співдії і співпраці всіх українських партій і ідеологічних течій, як засіб створення єдиного національного фронту".

Десять років Іван Багряний був головою Української Національної Ради, повсякчасно лікуючись від сухот, цукрового діабету, серцевої недостатності. Лікується і шалено, до пов­ної знемоги фізичних сил працює. Його творча енергія фан­тастична. Пише роман "Люба" (1944), відновлює з пам'яті поетичну збірку "Золотий бумеранг" (1946), видає написану, вірніше, витворену в камері смертників, драматичну повість "Морітурі" (1947), у якій розкривається трагічна доля в'язнів сталінських тюрем, повість "Розгром" (1948), присвя­чену пам'яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; сатиричну комедію "Генерал" (1948), повість "Огненне коло" (1953); віршований памфлет "Антон Біда — герой труда" (1956), повість "Маруся Богуславка" — першу частину незавершеної трилогії "Буйний вітер" (1957) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. І особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії "Блазієн" у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 p. Було йому 56 років. А як він мріяв про Україну! Як чекав того дня, коли там, в Україні, розпогодиться — відійдуть зловісні хмари комуністичного тоталітаризму і він повернеться додому. Про­роче передбачав: "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, на сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна більшо­вицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фа­шизм щезне так, як щез фашизм німецький..."

Не судилося. Але Іван Багряний тут, в Європі, боровся натхненно за цей світлий день повернення. Не всі, далеко не всі його розуміли, підтримували, але як на роки вперед, в сьогоднішній день України, прозирали його розум та інтуїція!Там, в еміграції, письменник не знав спокою' його пере­слідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української революційної демократичної партії. Не мав спокою, душевно­го ладу для творчості ні тут, у радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника ("Моя душа від природи — душа поета і митця"), душу по­ранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося. У вересні 1961 p. він писав Григорієві Костюку: "Стільки за­думів лежить нездійсненних, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! — з дірявими легеня­ми! І з такою несамовитою втомою, що хочеться просто ста­ти каменем і не рухатися вічність..."

Висновок.

Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітли­ла шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлен­ня в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знеси­лювався і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом і страждав, охоплений зливою сліз співчуття до людини, спра­гою милосердя і невимовного болю серця, піднімав її до ви­сот божественного творення, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань. Інакше не міг, бо з юнацьких літ заповів собі бути тільки людиною.

Догмати... Істини... Закони... І пенати...

Ну, а для нас — лише один догмат: