Іван Багряний. Світоглядна позиція митця. Прозова спадщина

Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіцій­ної критики. Можливо, тому, що такі "оцінки" не мали нічо­го спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний апарат тогочасної цензури домінували на сторінках газет і журналів... Безсумнівне одне: І. Багряний обрав свою пози­цію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або при­ховувати. Написаний 1928 p. роман у віршах "Скелька" дру­кує в 1930 p. харківське видавництво "Книгоспілка".

Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним: І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення XII ст., а головне — наслухався переказів та ле­генд про монастир — цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під Полтавою окупували московські ченці та вчинили насильство і жорстокий визиск місцевого насе­лення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спа­лили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом Супроти національного поневолення України.

Прилипли Скельки (Скельки — це село)

Над Ворсклою, де гори голубіють,

Біленькі хати цвітом залило.

Попід горою ж, наче бемське скло,

Блищить вола.

А далі. мов сулія,

Поставлена на сизому шпилі,

Там, де ліси і зимище здорове,

Де дух великий, а діла малі,

Мигає маківкою, ніби на столі,

На спині гір

Куземинська Покрова.

Роман наче виспіваний молодим поетом, якому так приємно брати високі ноти, забуваючи про дисципліну риму­вання і вихоплюючи з легкістю чародія із криниць народного словотворення нові метафори, епітети, порівняння.

Виспіваний за якихось 22 дні у батьківській хаті в Ох­тирці, вивірений на слух своїх друзів — студентів Охтирського педтехнікуму, заземлений як в історичну відповід­ність реаліям суспільно-побутового буття монахів і селян, так і мовну систему різних прошарків населення XVIII століття, цей роман став помітним явищем в українській літературі початку 30-х років. Це тривало недовго. Якщо одеський часопис "Металеві дні" (1931.— № 5) захоплював­ся "бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю фор­ми і змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не спрощено одноманітним відображенням психіки героїв", "високою культурою мови й віршових розмірів, ба­гатством свіжих, далеких від трафарету образів, цікавою композицією", то в культпропі ЦК КП(б)У Грунтовно готу­вався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. "Куркульським шляхом" — вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. — 1931.— № 10) свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного автора. "Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким", — отже, не "перебудувався", не осудив ні власних націоналістичних тенденцій в освітленні минулого, ні буржуазної романтики у своїх творах... А якими закликами, яким пафосом наповнив роман "Скелька"? Взяти хоча б останні рядки твору: