Чайковський Андрій Якович – життя і творчість

ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ

Окремої сторінки заслуговує опис урочистостей з нагоди святкування 40-літньої громадсько-політичної й літературної діяльності Андрія Чайковського, які відбулися спочатку у Львові 21 грудня 1928 року. Серед двох сотень шанувальників його творчості, виділявся, зокрема відомий професор-радянофіл Антін Крушельницький, який закликав А. Чайковського повернути своє письмо в бік радянської України. Та як відомо його самого не врятували подібні агітаційні промови, бо невдовзівся велика сім’я Крушельницьких стала жертвою режиму.

2 березня наступного року естафету Львова перейняла Коломия, а саме переповнена концертна саля тодішньої Каси щадничої (нині приміщення Народного дому). Тож, коли подружжя Чайковських переступило поріг закладу, то кількакратним „Слава!” їм гратулювала молодь „Українського Педагогічного Товариства „Рідна школа”, гімназисти-пластуни... Доповідь виголосив побратим по перу, видавець, професор-україніст Дмитро Николишин. Цей реферат вийшов того ж року окремою книжкою накладом „Жіночого кружка”. З-за лаштунків виходили учні українських шкіл міста, які декламаціями доносили до ювілянта уривки з його „Побратимів”, чи то „Олюньки”... Їм на зміну линув добре поставлений професійний голос місцевого аматора сцени Олекси Скалозуба. А хорове товариство „Боян”, на чолі зі своїм диригентом й керівником, пластовим провідником і математиком Романом Шипайлом подало велику програму музичних номерів. Співали також й стопчатівські селяни, та наймолодші учасники концерту, зокрема дівочий хор середніх шкіл. Голова комітету з проведення урочистостей, викладач іноземних мов у гімназії Богдан Левицький передав у дар містянам портрет Андрія Чайковського роботи Миколи Анастазієвського, яку замовили в художника українські товариства,: Народний дім”, „Просвіта”, „Рідна школа”, „Сільський господар”, „Покутський союз”, „Окружний союз”, „Покутський господар”, „Маслосоюз”, „Жіночий кружок”, „Жіночий базар”, „Учительська спілка”, журнал „Жіноча доля”, „Родина”... Цю роботу помістили на видному місці в Народному домі.

Велич святкового дійства підсилив срібний лавровий вінок, з карбуванням на металевій стрічці:„Вельмишановному докторові А. Чайковському в 40-літню річницю письменницької та громадської праці українські установи міста Коломиї, 2. III. 1929”. який вручили зворушеному письменнику й громадянину Марія Мельникова та Іван Чернявський. Як з рогу достатку винуватець торжества приймав вітання від коломийських народних шкіл ім. княгині Ольги, Тараса Шевченка, а також із Мишина й П’ядиків, читалень з Печеніжина, Коршева, Стопчатова, Ковалівки. Юліан Ковалів зачитав вітальні телеграми, яких надійшло на той час понад сім десятків, одна навіть з підписом консула радянської України Георгія Лапчинського зі Львова... Завершальну промову виголосив сам Андрій Чайковський, яку опублікувала львівська газета „Новий час”, ч.32. Комерс закінчився аж біля опівночі.

ОСТАННІЙ ЮВІЛЕЙ

На день 21 вересня 1934-го припала золота дата вінчання, адже пів віку тому доля правника-початківця Андрія Чайковського звела з вчителькою Наталею Гладилович. Того дня зранку всі були на службі Божій в Коломийській Святомихайлівській церкві. Подружня пара приступила до св. Причастя. На Літургію були делеговані представники кількох місцевих товариств, було по родинному затишно і весело. Однак осінні краєвиди за вікном навіювали депресію, пов’язану з прогресуючою, невиліковною хворобою письменника...

ЗГАСАЛА ЖИТТЄВА СВІЧА

—Якби я видужав, казав своїй дружині, і міг би працювати, я написав би ще одну повість, але вона була б зовсім інша, як усі попередні.

Але цьому, на жаль, не судилося збутися. Ставало гірше зі здоров’ям, і нічим не міг зарадити помираючому Чайковському лікар Володимир Ганківський. А на Різдво, взагалі розплакався, як дитя, бо життєлюбом був, який враз гостро передчував свій близький кінець. Перед Великодними святами Чайковський забажав висповідатися, і декан Коломиї Олександр Русин віддав свідомому своєї близької кончини „кілька полудневих годин на розмову і потіху”. Святі Таїнства приймав лежачи, бо не міг уже сидіти, проте і з цього сумного епізоду не оминув покепкувати, сказавши: „Тепер маю уже пашпорт на другий світ”.

2 червня 1935 року, 9-й годині „душа його покинула знеможене тіло”, так напише Варшавське видання „Наша культура”.

ПРОЩАННЯНебаченої досі людності „...з усієї галицької волости” зібралося тоді під стінами Народного дому, балкони якого завішані чорною матерією. Посередині, над входом портрет покійного, звідки, від імені великої української громади прощається згаданий Дмитро Николишин. За ним промовляє д-р Волошин представник львівської централі „Союзу Українських Адвокатів”, до організації якого й доклав колись зусиль Андрій Чайковський. Польською мовою слово тримає й представник адвокатської палати міста д-р Босаковскі. Жалобна процесія з тринадцятьма священиками, рушила на старий цвинтар „Монастирок”. Понад два десятки вінків несло вдячне громадяство Коломийщини. Молодь йшла з дерев’яною рамою, власноруч виготовленою покійним, на якій були прикріплені перехрещені декоративні шаблі і кріси, що охороняють рідну землю алегорія тематики основних творів Чайковського. Під час сумного походу, й на церемонії прощання знову співав „Боян”. Останні слова від Кирила Трильовського, Романа Купчинського, Олени Кисілевської, а на домовину ліг кетяг червоної калини символу України. Це були справді „княжі похорони”, як напишуть згодом учасники тих подій.