Чайковський Андрій Якович – життя і творчість
АРЕШТЗвісно, навіть у мирний час не все гарад творилося зі свободою людини на окупованих теренах т. зв. Малопольщі, але інші порядки настали в період Першої світової війни, яку принесли на своїх багнетах царські вояки. Йдеться про переслідування й повальні арешти під час окупації російськими військами рідного міста Андрія Чайковського Самбора, як і Східної Галичини в цілому. Там, за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам, на заповзятливому українофілові замкнули наручники та й припровадили до сумновідомої львівської в’язниці „Бригідки”. Як заложника його перетримали трохи більше двох тижнів, і не знайшовши компромату, випустили під протекцію д-ра Володимира Дудикевича.
КОМІСАР ЗУНР
Спалах надії на власну державність, ознаменував рік 1918-й, коли 1 листопада етнічні мешканці Західної України перебрали владу в свої руки. На той час Андрій Чайковський був уже шістдесятилітнім чоловіком, батьком великої родини, з багатим досвідом, чітко сформованою політичною орієнтацією, яку відкрито декларував своїми творами. Оспівуючи героїку минулого свого народу—плекав нових гетьманів. Ще до того, як його мали офіційно обрати на керівництво самбірським повітом, люди вже цілком довіряли йому. Довкола нього гуртуються всі верстви населення. І тут він принципово працює на засадах гуманності та справедливості. Староста піклується не лише своїми, але інородцями, часом й ворогами.
Та основна біда закрадалася в близкості фронту, провокаціях, та найголовніше фаховій некомпетентності владних горе-патріотів. Крах великого зриву ставав чимраз очевиднішим. До чого те привело знаємо, але й помилки старі повторюємо. Відголоском подій тієї доби є просякнуті його болем, істинно „Чорні рядки”, де на тлі страшної зневіри лідерів, постає свята жертовність простих стрільців.
ДРУГИЙ ЕТАП ТВОРЧОСТИ
Для того, аби заповнити прогалини у висвітленні національної історії А.Чайковський поринув у романтичні перипетії козацької тематики. З того кращого доробку можна назвати повісті: „За сестрою”(1907), „Віддячився”(1913), „На уходах”(1921), „Олексій Корнієнко”(у трьох частинах 1926-29), „Полковник Михайло Кричевський”(1935), „Перед зривом”(1937)... Та найвиразнішим за сюжетним розвитком пронизане епічне полотно—роман „Сагайдачний”, та доля його виявилася доволі незахищеною перед тодішніми політичними реаліями. Частина рукопису безслідно зникла в перебігу подій Першої світової війни, і тільки після її закінчення авторові вдалося видати перші розділи під назвою „Побратими” (в-во Осипа Кузьми „Ока”, 1927 р.). Наступні частини „До слави”, побачили світ 1929 та 1932 роках в Тернополі й Коломиї., за сприяння Василя Стефаника, й Антона Крушельницького, як редактора. Але й надалі смуга перешкод супроводжувала письменника. Ось, як подається про той період у 12 числі коломийського журналу „Жіноча доля”, за 15 червня 1929-го: „У вівторок 28 травня відбулася перед трибуналом суду окружного, як трибуналом, в Тернополі устна розправа в справі конфіскати історичної повісті з часів гетьмана Сагайдачного „До слави”, яку заняло дня 3 січня ц.р. тернопільське староство, а опісля прокуратура при окружнім суді в Тернополі”. І тільки 1933-го завершення тринадцятилітньої праці побачило світ у Коломиї. Це була історична розвідка „Запорожжя”.
ЙОГО ПРИХИСТИЛА КОЛОМИЯ
Середина травня 1919 рік Коломия „під румунським постолом”. Проте тут, у місті над Прутом, ніби в іншій державі, ангелом-хоронителем родини Чайковських став недавній старшина УСС, і зять Володимир Бемко. І затишна бухта під назвою Коломия, таки припала до серця самбірським скитальцям, бо мала давно відомі в краї, видавничі, мистецькі надбання. Але й тут діяло правило: „Бий своїх, аби чужі боялися”. З цього приводу не можемо не згадати пріснопам’ятний судовий процес з тодішнім директором Українського Народного дому Прокопом Мостовичем, який, очевидно, з намови польських владоможців домагався виселення Чайковського з апартаментів цієї інституції, та ганебно програв справу у двох інстанціях...
Попри те родину Чайковських єднали щирі стосунки з передовими людьми міста, зокрема екс-сенаторкою, й літераторкою Оленою Кисілевською, на квартирі якої замешкувала донька Чайковських Наталя Трач, яка вийшла заміж за рідного брата відомого актора галицької сцени, коломийця Володимира Блавацького (Трача). При пологах вона померла, забравши зі собою в могилу одного з немовлят-близнюків... В цій саме кам’яниці, з подачі дружини Андрія Чайковського Наталі, 1925 р. започаткувався часопис „Жіноча доля”. Частими гостями, тут, на тодішній вулиці Костюшки, 25, (тепер Театральна) були журналісти цього альманаху Ірина Вільде, Іван Зубенко... В цих стінах, де формувався музей народного мистецтва Гуцульщини, А. Чайковського знали ще, як щедрого жертводавця.Так минуло п’ятнадцять сповнених творчої енергії літ, у співпраці з Українським Національно-Демократичним Об’єднанням, активом „Рідної школи”, іншими патріотичними рухами й організаціями, які в умовах польскої займанщини виховували істинних патріотів. А ще ж до коломийського періоду належить три десятки виданих й перевиданих книжок, які складають гідну літературну спадщину Андрія Чайковського.