Мирослав Ірчан
Через розповідь махновця розкривається історія самого Махна як особистості, заснування ним партії анархістів, творення спеціального військового з’єднання.
Важливо й те, що військо Махна сповідувало в той час національну ідею, найвищою метою якої є самостійність держави.
Цей історико-документальний спогад Ірчана, очевидно, читав і готував до друку Осип Назарук. Підставою до цього є примітка, яку тут наводжу повністю: “Отся інтересна записка (спогади Ірчана. – В.К.) може послужити за зразок, як описувати українські повстання. Була б вона ще цінніща, якби описано табор укр[аїнських] повстанців, їх штаб, поодинокі типи, більше розмов зі старшинами й звичайними повстанцями.
На підставі оповідань старшин УСС доповнюю описи автора: Махно властиво не має піхоти, бо вона їздить на двоколових візках – як за часів староєгипетської й асирійської держави. На кождім візку сидить двох повстанців і одна або дві жінки, які в часі наступу счиняють великий крик, чим наводять паніку на ворога. Та “піхота” пересувається з місця на місце неймовірно скоро. Крім цеї піхоти й кінноти має Махно також артилерію. Оповідають, що має також два верблюди, які викликають загальне заінтересування й роблять йому рекляму між народом. Тактика Махна зовсім ориґінальна. В часі наступу “штаб” розв’язується й кожний “штабовець” іде зі своїм відділом в бій. Остає тільки оден старшина, який має завдання орієнтуватися в перебігу битви. Просвітний відділ в групі Махна працює гарно. Махно змобілізував до нього кількадесять учительок. Він має для потреб свого війська власний скарб. Теріторії не має, бо переноситься з місця на місце разом з усім своїм добром, обозом і раненими.
З мого дневника, том V., під датою 28 вересня 1919. Др.О.Н.”
До цього від редакції “Стрільця” додано ще одну студійку на захист брошури Ірчана, оскільки Вадим Стократ в “Робітничій газеті” (1919.- Ч.513), органі української соціал-демократичної партії, накинувся як на публікацію Ірчана, так і на все, що писалося досі про Махна та його армію.
Таким чином, Мирослав Ірчан подав історикам важливий матеріал, який не тільки як суто публіцистичний жанр має перспективу, а й як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська.
Дотримуючись основного правила при творенні документальної прози – подати об’єктивно факти і дати, Мирослав Ірчан зазначав у післяслові до першої частини “Трагедії першого травня” (К., 1928), що у його спогадах – ані слова видуманого, а “все, що написано, було”. Адресуючи читачеві книгу, автор писав: “Беріть її, бо вона не моя, а ваша. Я не про себе писав, а про рідних братів ваших”.
Мирослав Ірчан окрім суто художнього обдаровання володів ще й хистом критика-літературознавця. З-під його пера прийшла до читачів значна кількість портретів, нарисів, есеїв, сильвет, рецензій. Кілька разів звертався він і до творчості Григорія Косинки.
У спроба огляду “Григорій Косинка” М.Ірченом акцентовано увагу на два “крила” успіху новел “наддніпрянського Стефаника” – на соціальний зміст та майстерність. Перечитавши твори “На бур’яни”, “В хаті Штурми”, “Сходка”, “Темна ніч”, “На золотих богів”, “Троєкутний бій”, “Місячний сміх” та ін., 30 серпня 1922 р. Мирослав Ірчан писав у Празі про високу амплітуду метафоричності, образної експресії. На думку критика, Григорій Косинка гіпнотизує читача своїми рядками. “Його твори – це вірна відбитка життя, схоплена так зручно на папір, що по неволі дає авторові перше місце в молодій українській літературі як прозаїкови. Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою, чуттям і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка духа письменника. Цікаво замітити, що Косинка про найбільш грізні сцени пише спокійно, ніколи не підносить голосу і ніколи не показується з своїм “я”. Цілком як творець-маляр чи скульптор.
Григорій Косинка, - це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України”
Особливо захоплюється критик описами природи, наводить окремі оригінальні уривки, як цей, з ліричної новели “Місячний сміх”: “…Ліс посміхнувся… Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку – погасла, і – почав у сонця огонь вершками кресать - не достає; поцілує золотий крайок – не запалюється: розсердився, аж посинів до степу.