Мирослав Ірчан
В залежності від теми Ірчан добирає і тональність розповіді, й відповідний словесний матеріал, як, приклад, в посмертній згадці січовикам “Спіть, хлопці, спіть…” (“…Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви…
Друзі! Тепер Ви вже спочиваєте, а ми йдемо дальше. Перед нами дорога далека-далека, ще й у тумані криється. Та ми йдемо!..”).
З документально-історичної мемуаристики Ірчана неабияку вартість має спогадовий матеріал “Махно і махнівці: Вражіння очевидця)”.; першопублікація в серії органу Галицької армії “Стрілець”:.
Автор дотримується точності в описі баченого, відчутого, а відтак і пережитого. Якщо порівняти два тексти – рукописний і опублікований, то уточнимо: в оригіналі вкінці є позначка: “Писано на фронті 24 вересня 1919р.”, а починається спогад словами: “Ніч 13 вересня 1919 року. Місяць своїм сяйвом облив степ…”. Отже, часовий відтинок, що потрапив автору в поле обсервації, одинадцять днів.
Перші рядки – це опис усусусів, що рухаються на Умань: “Попереду кіннота зі своїм славним ком[андиром] Льоньом (Левом Лепким.- В.К.). За нею піхота з сотником Носковським, а за ними тяжкі пушки та довгі обози”
Далі рядок за рядком нашаровуються факти до характеристики армії Махна. Кожною сторінкою побаченого-розказаного Ірчан знімає усталені в уяві багатьох, ніби махновці – “люди страшні, безпощадні”.
Важливо, що Ірчан, аби пізнати, так би мовити, зсередини, заявив про своє зацікавлення як літератора. І ось 20 вересня, в суботу, прибув до нього повстанець і забрав його. По дорозі той оповів, що махновці і не думають воювати з усусусами, бо б’ються тільки з денікінцями – ”кадетами”.
Перед письменником-літописцем пролягла на двадцять п’ять верств дорога до місця розташування штабу армії Нестора Махна, яку подолали кіньми за дві години. І що ж побачив зацікавлений письменник-репортер? “На нас ніхто не звернув уваги. Аж мій товариш своїм дужим голосом представив мене: “Цей хлопець цікавиться історією! Приїхав до нас поглянути на наше життя”. По цій рекомендації я поклонився. Всі відповіли на мій поклін. А я йшов до кожного і подавав руку. Її стискали кремезні, чорні руки повстанців, часом без кількох пальців, часом волохаті. Щось дивно овіяло мене. Видалося мені, що я забрив у якесь підземелля і попав в зачарований край. Переді мною сиділи грізні постаті в чорних, сивих та червоних шапках, з розкуйовченим волоссям, темними обличчями, розхрістаним одінням…
- Щоб добре пізнати нас, - почав хтось з кута здоровим голосом, - то треба, щоб ви, товаришу, пожили між нами довший час…
- О так! Це щось чудового, чудового!, - прощебетав жіночий голос біля стола.
- Я хотів би тільки пізнати вашу організацію та записати вашу історію (відповів я здається дрожачим голосом). Від початку війни занимаюся цим.
- Річ гарна, - почав оден з них ломаною українською мовою.- Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила про нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого иншого. – А ви, Галичане, воювали з ляхами? – спитав високий, здоровий солдат, з довгими ясними вусами.
Я коротко переказав нашу війну в Галичині.
- Нічого злого, - відповів той самий. – Як поженемо з України кадетів, то підемо й на поляків. Я сам поляк, з царства польського… (Читач може собі представити моє здивування).
Почалася балачка. Про сучасне воєнне положення, про політичне становище України, про Галичину, про галицьку армію. Особливо гарно висказувалися махнівці про усусусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрівська та Єлисавету.На жаль, самого “батька Махна” не було. Виїхав на фронт. Мій товариш подорожі повів мене в другу кімнату і почав розказувати історію махнівщини…”