Підручники з літератури в школах і гімназіях Західної України у перші десятиліття ХХ ст.
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить!
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, -
Для України наша любов!
Як характерну рису існування українського суспільства в Галичині треба відзначити, що воно, позбавлене національної державності, створювало громадські структури самоуправління та активно підтримувало розвиток багатьох напрямків українського життя у духовній і матеріальній сферах.Погляди на зміст національної освіти, її пріоритети були справою широкого кола інтелігенції, української громадськості, які не з примусу влади чи якоїсь партії ставили і вирішували актуальні завдання навчання і виховання підростаючого покоління, тримали в полі зору стан освіти українських дітей в усій Польській державі, на Буковині і в Закарпатті. Симптоматичним у цьому зв'язку є витяг із резолюції, ухваленої загальним з'їздом вчителів Галичини у Львові 16 травня 1932 р. з нагоди 50-річчя освітньо-виховного товариства "Рідна школа". Цей документ цілком переконливо свідчить про прогресивні, натхненні національною ідеєю, суспільні і педагогічні пріоритети українців Галичини у сфері освіти, про їхню стурбованість станом формування національно свідомого покоління в умовах денаціоналізації. У цьому документі українці закликались:
"1 б) Домагатися такого змісту навчання і виховання (програми, підручники, виховна система), щоб державні (під Польщею - О.В.) і приватні школи усіх типів і ступенів відповідали національним, культурним і суспільним потребам українського народу та спиралися на джерела його культури і традиції.
1 д) Домагатися, щоб Управа українського шкільництва була в українських руках і щоб в українських школах українську молодь вчив і виховував український вчитель.
ІІ.Загальний з'їзд звертається до всіх одиниць вчителів і до всього українського громадянства з зазивом зосередити усі сили довкола змагань за українську державну школу всіх типів, за національний зміст школи" [18, 23-24].
Цей документ свідчить про глибоке усвідомлення українською громадськістю національної спрямованості освіти, про громадянську стурбованість українців як нації, що живе в умовах іншомовної держави.
Організатором багатьох освітніх заходів у краї було Руське Педагогічне Товариство, яке з часу свого створення у 1881 р. діяло під різними назвами до 1939 р. (з кінця ХІХ ст. до 1912 р. воно мало назву Руське Педагогічне Товариство, з 1912-го - Українське Педагогічне Товариство, з 1926-го - "Рідна школа"). Громадське об'єднання, діючи у складних умовах політичної конфронтації з польськими владними структурами за українську освіту, засновувало школи з рідною мовою навчання, "було найважливішим шляхом до збереження українцями своєї національної окремішності, формування в молоді національної свідомості та гідності" [19, 26].
Після поразки визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. Центральна Рада не втратила своїх завоювань у багатьох сферах народного життя, зокрема у шкільництві. Сотні українських освітян, що активно впроваджували національну освіту на Наддніпрянській Україні у 1917 - 1920 рр. змогли реалізувати свій досвід навчання дітей і підручникотворення у Західній Україні, знайшовши тут розуміння і підтримку не тільки серед українства, але до певної міри і серед польського суспільства.
Так, видатний український історик культури і церкви, церковний і культурний діяч І.Огієнко не тільки працював на викладацькій ниві в Галичині після ліквідації УНР, але й видавав тут книжки для широких мас українського населення, закликаючи народ плекати рідне слово, культуру і школу.