Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі

Повернути собі статус активного чинника міжнародної політики можна, за Донцовим, лише за таких умов, коли “воля стати політичною нацією реалізується як найвищий закон, і практичні політики вміють зібрати сили, здатні цю волю зреалізувати”. Для цього, за Донцовим, необхідно розвивати в суспільстві почуття національного егоїзму. Національний егоїзм у його трактуванні є альтернативою романтизму як схильності до космополітичних універсальних гасел, котрі роблять націю нездатною до дії, “бранкою протинаціональних ідеалів”. Найважливіші з космополітичних ідей – це федералізм, пацифізм, інтернаціональний соціалізм. Критику цих понять дає Донцов у третьому розділі роботи.

Завдання ІV розділу формулюються у віднайденні комплексу політичних ідей і понять нації, які виходили б з її історії та економіки й актуалізували традиції предків у самосвідомості сучасної генерації. Найголовнішою метою внутрішньої політики визначається створення не тільки культурної, але і політичної нації. „Нація культурна, - пише Донцов, - що не має власних політичних ідей, мусить жити чужими, звичайно, перекладеними, чужим політичним ідеалом. Вся її культура, що не виходить поза рамки примітивного, стає перекладом із чужого. Національна психіка вироджується в скалічення. Нація перестає бути повним організмом, вона робиться сектою, як жиди або “старообрядці”. Роздвоєна психіка одиниці, що має нещастя належати до такої нації, шукала повноти змісту і у своїх безуспішних змаганнях кінчала або донкіхотством, як Містраль, або божевіллям, як Гоголь.” У роботі проводиться чіткий водорозділ між двома типами мистецтва і літератури: перший базується на космополітичних цінностях і характеризується байдужістю до проблем нації, її перспектив, і другий, навпаки, є суголосним її інтересам і сприяє структуризації публічного життя згідно національному ідеалу, який цей митець сповідує. Отже, категоричним імперативом внутрішньої політики Донцов вважає “ніколи не забувати, що головною ціллю є національно-державний, а не національно-культурний ідеал.”

В цьому плані відповідність внутрішньої зовнішній політиці сепаратизму досягається у процесі вестернізації нації: плекання всіх живих ще в народній психіці традицій та інституцій Заходу, котрі колись зробили з українців націю й із занепадом яких українці стали народом. Загальні риси західноєвропейського ідеалу – це визнання вартості індивідуальності, особисте зусилля, егоїзм в суспільній праці – по-перше, засади організованого колективу і самоакції – по друге, енергійна оборона національним колективом своїх прав назовні – по-третє, негація російських ідеалів орди (охлократії або деспотизму), уярмлення одиниці й космополітизму.” (с.168 ) Отже внутрішня політика мала би розвиватися на принципах демократії, коли розуміти під цим поняттям “економічну й політичну самодіяльність, оперту на свободі одиниці” (с.169).Другою засадою внутрішньої політики (перша – політичність нації) Донцов називає “примат зовнішньої політики над внутрішньою”. “Всі напрямки та цілі політики внутрішньої мусять оцінюватися за тим, чи вони сприяють устояти нації у тій війні всіх проти всіх, котра панує в міжнародному житті, чи ні? Внутрішні реформи, урядження, принципи, що захитують незалежність нації назовні, муситься без жалю викидати на смітник історії. І навпаки, ідеї та принципи, якими б кепськими вони не видавались засліпленим доктринерам, ...треба із залізною енергією провадити в життя всередині держави, коли цього вимагає інстинкт самоохорони нації ...”(С.166). У цьому контексті Донцов справедливо називає демагогами, кретинами, фанатиками, папугами, шкідниками і свідомими провокаторами, в цілому - “загальнонебезпечними ідіотами” тих, котрі навіть у добі, коли йдеться про життя нації, коли всі її сили треба зосередити в одній руці, підпорядкувати одній волі, - домагаються “привернення конституційного режиму”, “свободи преси”, вимовляють завчені слова про свободу, рівність і братерство”. Актуальним для двадцятих – сорокових років і таким, що дискутується сьогодні є твердження Донцова про те, що “Із принципу політичної нації випливає недопустимість ніяких інших, що претендували б на вищість над ним, над принципом політичної непідлеглости. В ім’я цієї засади відкидається, по-перше, примат територіяльного з’єднання всіх частин нації. Бо лише коли хоч в невеликій частині народу жевріє ідея незалежності, коли хоч частина народу має змогу виявити волю нації, то це ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації у рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя” (С. 168 ) Цей пасаж могли би, наприклад, взяти собі за епіграф автори того номеру львівського журналу “Ї”, який повністю присвячений проблемам автономізації й федералізації Галичини, створення окремої Галицької республіки. З того ж принципу, на думку Донцова, “випливає недопустимість жертвувати політичною незалежністю задля осягнення економічних вигод для країни, бо втративши власну політичну волю, нарід не довго користатиме позірними економічними вигодами, стаючи скоро рабом переможця.” ( 169 ). Це твердження мали б закарбувати у своїх мозках ті з наших політиків, які віддають сьогодні наші стратегічні об’єкти Росії і визнають стосунки з нею пріоритетними в економіці.

Третьою засадою внутрішньої політики Донцов називає “традиціоналізм або окциденталізацію цілого нашого внутрішнього життя”. “...два факти ніхто не посміє заперечити: що першим етапом або передумовою політичної сепарації від Росії є культурна сепарація та що тільки так довго могли ми опиратися російським впливам, як довго непорушно стояли засвоєні нашим народом традиції германо-латинської культури. Це вона привнесла в нас індивідуалістичну психіку, її активність, котрі, діючи як в одиницях, так і в групах, дозволили ставити чоло російським впливам. Литовський Статут, Магдебурзьке Право, незалежна від світської влади церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея лицарства, що лежала в їх основі, також чисто європейська), становий конституціалізм, зрештою, приватна власність – усе це були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московському принципі приказу, тільки на англійсько–європейському – самоуправи (Selfgovernment) Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці. ...Ця активістична психологія помогла Україні стати заслоною побідному ходові російського деспотизму в його політичній, релігійній та соціальній експансії. Те, що було перепоною цій експансії тоді, лишилося нею й досі. Коли інституції, що витворювали цю психіку, зникли, “московилися” або, що було те ж саме, “православилися”, нація стала наближатися до тої медузуватої маси, якою була і є маса російського народу.” (С.167 – 168) Сьогодні, на дванадцятому році Незалежності, можна констатувати, що в такому медузуватому стані наша нація продовжує існувати і він поглиблюється. Найбільш прикро, що ті зародки патріотичних громадсько-політичних об’єднань, товариств, спілок у суспільному житті, незалежних від світської влади церков УАПЦ і УГКЦ, церковних братств, які з’явились на початку 90–х років, сьогодні перебувають або в стані клінічної смерті або імітують власне життя. І це тому, що не де-юре, але, де-факто Україна поглинається Росією і перетравлюється в її стратегічних планах стосовно поки іманентної, економічно-політичної експансії на Захід.З позицій національного ідеалу, сформульованого і обґрунтованого у перших чотирьох розділах роботи, Донцов у наступних двох розділах, п’ятому і шостому, провадить аналіз соціальних сил, задіяних у революційних подіях, і дає нищівну, але, на мій погляд, цілком справедливу оцінку українській політичній еліті 10 – 20-х років, як у світоглядовому, так і в поведінковому планах. У VII розділі Донцов зазначає ті здорові елементи нації, які могли би бути підвалинами патріотизму та засадами ідеалу державності, політичної самостійності в умовах поразки національної революції й продовження боротьби за його здійснення в нових умовах.